Розділ «Частина третя»

Вона ввійшла до кабінетика, не звернувши уваги на заплаканих дівчат, присіла за бюрко й заходилася гусячим пером прикидати, скільки можна докупити насіння бавовнику на ту готівку, яка ще була.

«Війна скінчилася,— подумала вона, і раптом незмірне щастя затопило її, а перо випало з руки.— Війна скінчилася, отже, Ешлі... Якщо Ешлі живий, то він же повернеться додому! Цікаво, чи подумала про це Мелані, яка побивається так ревно над поразкою Півдня?

Невдовзі ми одержимо листа... ні, листа ні. Пошта ж не працює. Але невдовзі... та якось він уже повідомить про себе!»

Однак минали дні за днями й переростали в тижні, а звісток від Ешлі не надходило. Пошта на Півдні діяла нерегулярно, а в сільській місцевості і зовсім не працювала. Вряди-годи котрийсь приїжджий з Атланти привозив записку від тітоньки Туп, що слізно благала дівчат приїхати до неї. Але від Ешлі звісток усе не було.

Після капітуляції повсякчасні чвари Скарлет і Сьюлін через коня розпалилися наново. Тепер, коли вже можна було не боятися нападу янкі, Сьюлін закортіло роз’їжджати по сусідах. Скучивши за колишнім товариським життям і почуваючи себе самітною в Тарі, вона поривалася до сусідів хоча б задля того, щоб переконатись, що й там справи не кращі, ніж у них. Але Скарлет була невблаганна. Кінь потрібний для роботи: тягати колоди з лісу, орати землю, привозити харчі, коли Порк знову вибереться на пошуки їх. А в неділю кінь має законне право попастись на вигоні й перепочити. Якщо Сьюлін так припекло з гостинами, нехай вибирається на своїх двох.

До минулого року Сьюлін за все своє життя ні разу й ста ярдів не пройшла пішки, і пропозиція сестри аж ніяк її не приваблювала. Отож вона залишалася вдома й без кінця бурчала, та плакала, та раз у раз примовляла: «О, якби тільки мама була жива!» Врешті Скарлет не витерпіла й вліпила їй давно обіцяного ляпаса, такого дошкульного, що Сьюлін заверещала й упала на постіль, зчинивши чималий переполох у всьому домі. Надалі, однак, вона трохи менше стала пхинькати, принаймні у присутності Скарлет.

Скарлет не покривила душею, кажучи, що коневі треба дати відпочити, але це була тільки половина правди. Друга її половина полягала в тому, що Скарлет сама за перший місяць після капітуляції об’їздила всіх сусідів, і те, що вона побачила у давніх друзів, на знайомих їй змалку плантаціях, підкосило її мужність дужче, ніж вона хотіла б у цьому зізнатись.

У Фонтейнів, оскільки Селлі встигла вчасно попередити своїх, справи були відносно кращі, але процвітанням це здавалося лише на тлі навколишнього зубожіння. Бабця Фонтейн так і не оклигала від серцевого удару, що стався, коли вона підняла всіх на боротьбу з вогнем і врятувала будинок. Старий доктор Фонтейн поволі одужував після того, як йому ампутували руку. Алекс і Тоні незграбно орали й перекопували землю. Побачивши Скарлет, вони підійшли ближче, потисли їй руку через огорожу й стали підсміюватись, який у неї, мовляв, розхитаний візок, однак гіркота у глибині їхніх чорних очей свідчила, що сміялися вони не тільки з неї, а і з самих себе. Вона попросила продати їй зерен кукурудзи на засів, вони охоче погодились і заходилися обговорювати господарські проблеми. У них було дванадцять курей, дві корови, п’ятеро свиней і мул, якого вони привели з війни. Одна свиня оце щойно здохла,— і вони побоювалися, щоб і з рештою того самого не сталося. Почувши таку заклопотану балачку про свиней з уст цих вчорашніх чепурунів, яких раніше могло непокоїти хіба що питання, чия краватка модніша, Скарлет і собі засміялася, і сміх її теж був гіркий.

У Мімозі всі були дуже привітні з нею і хотіли накинути їй зерна кукурудзи — просто так, не за гроші. Коли вона поклала зелену банкноту на стіл, фонтейнівський темперамент спалахнув і брати категорично відмовилися від грошей. Скарлет узяла зерно, а доларового папірця нишком таки тицьнула Селлі в руку. Селлі тепер була зовсім не схожа на ту, якою Скарлет побачила її вісім місяців тому, коли сама тільки-но повернулася додому. Тоді Селлі теж була бліда й сумна, але все-таки виглядала куди жвавіше. А тепер ця жвавість де й поділася,— здавалось, поразка у війні позбавила її будь-якої надії.

— Скарлет,— прошепотіла вона, стискаючи банкноту,— що з нами сталося? За що ми воювали? Ох, мій бідний Джо! Бідне моє дитя!

— Я не знаю, за що ми воювали й не хочу знати,— відказала Скарлет.— Мене це не обходить, і ніколи не обходило. Війна — чоловіча справа, а не жіноча. Все, що мене зараз турбує,— це як виростити добрий урожай бавовни. Тож візьми цього долара та купи малому Джо якусь одежину. Вона йому придасться, Бог свідок. Я не збираюся оббирати вас, хоч би як Алекс і Тоні розпинались у своєму благородстві.

Брати провели її до візка й галантно, дарма що це й не узгоджувалося з їхнім руб’ям, підсадили на передок, суто фонтейнівська веселість так і прискала з них, але Скарлет, їдучи з Мімози, аж здригалася, коли згадувала їхні нестатки. Їй так оприкріли нужда й скрута! Яка втіха була б побачити людей заможних, що не мусять клопотатись про шматок хліба!

Кейд Калверт уже повернувся у свій Сосноквіт, і Скарлет, піднявшись сходинками на веранду старого будинку, в якому вона так часто танцювала давньої щасливої пори, і глянувши Кейдові в обличчя, побачила там знак смерті. Змарнілий страшно, він напівлежав у кріслі на осонні, поклавши плед на коліна, й раз по раз бухикав, але при появі Скарлет просвітлів. Невеличка застуда гнітить груди, пояснив він, силкуючись підвестись їй назустріч. Це від того, що часто спав на землі під дощем. Та скоро застуда пройде, і він теж візьметься за роботу.

Кетлін Калверт, вийшовши на їхні голоси з будинку, глянула на Скарлет поверх братової голови, і гостя прочитала в цьому погляді розпач і безнадію. Кейд, може, й не знав, але Кетлін знала. Сосноквіт був занехаяний, скрізь буяли бур’яни, на полях пробилися самосійні сосонки, дім стояв занедбаний і незатишний. Кетлін дуже схудла й трималася трохи насторожено..

Кетлін і Кейд мешкали в цьому мовчазному й на диво лункому домі разом з чотирма своїми однокровними сестричками, мачухою-янкі та Гілтоном, управителем, теж родом з Півночі. Скарлет ніколи не відчувала особливої прихильності до Гілтона, як і до їхнього управителя в Тарі, Джонаса Вілкерсона, але тепер, коли Гілтон неквапливою ходою підійшов і привітав її, як рівний рівну, відчула до нього просто відразу. Давніше йому була властива та сама суміш догідливості й зухвальства, що й Вілкерсонові, однак нині, коли містер Калверт і Рейфорд загинули на війні, а Кейд був ледь живий, він відкинув усю свою догідливість. Друга дружина містера Калверта так і не зуміла привчити навіть челядників-негрів, щоб поважали господарів, тож як їй було сподіватися на повагу підлеглої особи білої шкіри?

— Містер Гілтон дуже нам прислужився, що не покинув нас у ці скрутні часи,— промовила Калвертова вдова, помітно хвилюючись і скоса поглядаючи на мовчазну пасербицю.— Дуже прислужився. Мабуть, ви чули, що він двічі порятував наш дім, коли тут був Шерман. Я й не знаю, як би ми дали собі раду без нього, адже в нас нема грошей, і Кейд...

Бліде обличчя Кейда зайшлося гарячою барвою, а Кетлін опустила довгі вії і стисла уста. Скарлет розуміла, яка безсила лють пече їх двох, що вони мусять почувати себе вдячними управителеві-янкі. А місіс Калверт ледве стримувала сльози. Знову вона сказала щось недоречне. Завжди в неї так. Проживши у Джорджії цілих двадцять років, вона й досі не навчилася розуміти південців. Ніколи вона не знала, чого не слід говорити своїм пасербам, та хоч би що вона сказала, хоч би як повелася — вони були з нею незмінно чемні. Подумки вона присягалася, що забере своїх дітей з собою і поїде до кревняків на Північ, назавжди розпрощавшись із цими незбагненними гонористими південцями.

Після такої гостини Скарлет уже не вабило відвідати Тарлтонів. Тепер, коли всі четверо братів полягли на війні, коли особняк їхній згорів і решта родини тулилася в будиночку управителя, вона ніяк не могла зважитись на візит до них. Але Сьюлін і Керрін усе вмовляли її, і Мелані сказала, що це не по-сусідському — не привітати містера Тарлтона, який вернувся з війни, отож котроїсь неділі вони таки вибралися до Тарлтонів.

Ці відвідини виявилися найприкрішими з усіх.

Наближаючись до руїн будинку, вони побачили Беатріс Тарлтон, що в подертій амазонці, з батогом під пахвою, сиділа на огорожі вигону, понуро втупившись у нікуди. Поруч з нею примостився клишоногий малоросток-негр, колишній об’їждчик коней, такий самий похнюплений, як і вона. Загорода, в якій завжди було повно непогамовних лошаків та статечних породистих кобил, тепер порожнювала — у ній походжав один-єдиний мул, на якому містер Тарлтон повернувся з війни.