Розділ «Частина третя»

— Те, що й кажу. Що з ними буде? Адже їм нема з ким одружуватись. Тепер, коли всіх хлопців перебили, на Півдні тисячі дівчат так і звікують старими дівами.

— І ніколи не матимуть дітей,— докинула Мелані, яку ця обставина непокоїла найдужче.

Для Сьюлін, яка сиділа у глибині візка, ця думка, здається, не була нова, бо вона раптом узяла й розплакалась. Від самого Різдва вона не мала звістки від Френка Кеннеді. Невідомо, чи то пошта завинила, чи він просто погрався її почуттями та й забув про неї. А може, він загинув в останні дні війни? Краще вже мати загиблого нареченого, ніж ніякого, бо тоді можна бодай з гідністю переживати своє горе, як-от Керрін або Індія Вілкс, а коли тебе покинуто, то й похвалитись нічим.

— Та замовкни, ради Бога! — вигукнула Скарлет.

— Тобі легко говорити! — схлипуючи, відказала Сьюлін.— Ти ж була заміжня, і в тебе є дитина, і кожен знає, що ти мала когось, хто тебе любив. А що я? Але тобі не соромно витикати мені в очі, що я стара діва, хоч ніякої моєї вини в цьому нема! Це просто гидко з твого боку.

— Та замовкни! Ти знаєш, я терпіти не можу скиглійок. І можеш бути певна, що твій старий Рудань зовсім не загинув, а скоро об’явиться й візьме тебе заміж. На щось більше в нього не стане глузду. Але як на мене, то я воліла б лишитися старою дівою, аніж мати такого чоловіка.

На часину у візку запала тиша. Керрін, заспокоюючи сестру, машинально погладжувала їй руку, а сама думками поринула на три роки назад, коли вона верхи роз’їжджала путівцями поряд з Брентом Тарлтоном. Очі її поблискували в якомусь дивному збудженні.

— І як то житиметься на Півдні без наших славних хлопців? — сумно докинула Мелані.— А яким став би Південь, якби вони лишилися живі! Нам так прислужилася б їхня мужність, енергія, розум! Ми всі, Скарлет, хто має малих синів, повинні так їх виховати, щоб вони були такі самі хоробрі, як їхні батьки, і змогли нам їх замінити.

— Таких, як ті були, вже ніколи не буде,— тихо сказала Керрін.— Їх ніхто не замінить.

Решту дороги додому їхали мовчки.

Невдовзі після цього якось надвечір до Тари верхи на мулі приїхала Кетлін Калверт. Сиділа вона в жіночому сідлі, а сам мул був такий жалюгідний, капловухий та кульгавий, що Скарлет ще в житті подібного не бачила. Але й Кетлін виглядала майже так само жалюгідно у своїй споловілій картатій сукні — такі раніше тільки служниці й носили — та в чепці від сонця, зав’язаному під шиєю простою шворкою. Вона під’їхала до веранди, однак не зійшла на землю, тож Скарлет і Мелані, які милувались заходом сонця, спустилися сходинками їй назустріч. Обличчя в Кетлін було таке саме бліде, як у Кейда того дня, коли Скарлет приїздила до них,— бліде, суворе й непорушно застигле, як маска, що від першого слова могла розсипатись на скалки. Але сиділа вона рівно й голову тримала високо, схиливши її тільки на знак привітання.

Скарлет згадався зненацька пікнік у Вілксів, коли вона й Кетлін перешіптувалися про Рета Батлера. Яка гарненька й мила була тоді Кетлін у широкій блакитній сукні з органді, з пахучими трояндами на поясі, в маленьких чорних оксамитових черевичках, зашнурованих на тендітних ніжках. У цій заціпеніло випростаній постаті верхи на мулі не лишилося й сліду від тієї дівчини.

— Ні, я не заходитиму, дякую,— сказала вона.— Я тільки приїхала сповістити вас, що виходжу заміж.

— Як так?

— А за кого?

— Це ж чудово, Кеті!

— І коли весілля?

— Завтра,— спокійно відповіла Кетлін, і щось таке було в її голосі, що зігнало радісні усмішки з їхніх облич.— Я приїхала сповістити вас, що завтра виходжу заміж. Вінчання буде у Джонсборо... І нікого з вас я не запрошую.

Вони мовчки сприйняли цю новину, розгублено дивлячись на Кетлін. Потім озвалася Мелані.

— Це хтось такий, кого ми знаємо, люба?