Розділ «Частина третя»

Передбачення доктора Міда збувалися — принаймні поки що. Джонстон і справді стояв неприступним бастіоном у горах під Долтоном, звідки було сто миль до Атланти. І так непорушно він стояв і чинив такий рішучий опір намірам Шермана пробитися в долину, звідки відкривався шлях на Атланту, що кінець кінцем янкі відійшли назад і почали радити раду. Не зумівши прорвати південську лінію оборони, вони під прикриттям ночі рушили в обхід гірськими стежками, щоб напасти на Джонстона з флангу й перетяти залізницю у нього в тилу, біля Резаки, що за п’ятнадцять миль від Долтона.

Оскільки ці дві неоціненні рівнобіжні штаби заліза опинилися під загрозою, конфедерати покинули стрілецькі криївки в горах, що їх так відчайдушно боронили, і швидким маршем під нічними зорями вийшли на Резаку найкоротшою прямою дорогою. Коли з передгір’я стали спускатись янкі, південці вже наладналися відбити їхню атаку: за брустверами розставлено батареї, полискували наїжачені багнети — усе, як було й під Долтоном.

Поранені, які прибули до Атланти з Долтона, принесли з собою не зовсім виразну інформацію про відступ Бувальця Джо до Резаки, і це атлантців здивувало й трохи стривожило. Виглядало на те, що на північному заході з’явилася невелика темна хмарка, звістуючи прийдешню літню бурю. Що собі думає генерал, дозволяючи янкі ще на вісімнадцять миль заглибитись у Джорджію? Гори — це природна фортеця, як-от і доктор Мід сказав. Тож чому Бувалець Джо не затримав там янкі?

Джонстонове військо під Резакою билося з мужністю розпачу і таки не пропустило янкі, але Шерман, вдавшись до того самого обхідного маневру, своєю потужною армадою вдруге обійшов противника напівкільцем, перебрався через річку Останолу і знову вийшов до залізничної лінії в тилу конфедератів. Солдати у сірому знов, щоб оборонити залізницю, мусили поспіхом кидати свої шанці, викопані в рудому глинищі, і, невиспані, знесилені безнастанними переходами й боями, повсякчас голодні, маршевою ходою відступили у глибину долини. До містечка Калгоун за шість миль від Резаки вони вийшли раніше за янкі, окопалися тут і наготувались дати північанам відсіч. Стався лютий бій, і атака янкі захлинулася. Виснажені конфедерати зі зброєю в руках попадали на землю, молячи в Бога хоч невеличкого перепочинку. Але перепочинок був не для них. Шерман невблаганно крок за кроком посувався вперед, обходячи їх широким півколом і примушуючи відступати далі, аби не допустити ворога до залізниці у себе за плечима.

Через нескінченні переходи конфедерати не мали коли й виспатись і були здебільшого такі втомлені, що їм ніякі думки не йшли до голови. Однак у короткі хвилини просвітлення вони вірили у Бувальця Джо непохитно. Вони знали, що відступають, але знали й те, що їх ані разу не побили. Просто в них було замало людей, щоб утримувати свої позиції і водночас відбивати обхідні маневри Шермана. Вони могли бити янкі й били їх щораз, коли ті зупинялися й зав’язували бій. Та чим скінчиться їхній відступ, вони не знали. Але Бувалець Джо знав що робить, і це їх задовольняло. Відступ він проводив майстерно, бо втрати їхні були незначні, а янкі вони й забивали, і в полон брали чимало-таки. Самі вони не втратили жодного фургона, а тільки чотири гармати. І залізницю за спиною в себе відстояли. Ні лобовими атаками, ні кавалерійськими наскоками, ні обхідними маневрами Шерманові не вдалося прорватись до залізниці.

Залізниця. Вона все так само була в їхніх руках, ця благенька спарена залізна стяга, що звивисто тяглася сонячною долиною у напрямку до Атланти. На нічліг солдати влаштовувались так, щоб бачити блідуватий полиск рейок під зоряним світлом. А коли вони падали під кулями, то останніми образами в їхньому примерхлому зорі були рейки, які сліпуче сяяли в нещадній спекоті, і гаряче марево над ними.

Конфедерати відступали далі в долину, а поперед них сунула армія біженців. Плантатори й фермери, багаті й бідні, чорні й білі, жінки й діти, старі й умирущі, каліки й поранені, жінки при надії — усі вони затовпили дороги на Атланту, хто пішки, хто в поїзді, хто верхи, хто у колясках і на возах, завантажених скринями й усіляким хатнім добром. Біженці миль на п’ять випереджували відступаючих — вони зупинялися і в Резаці, і в Калгоуні, і в Кінгстоні, за кожним разом сподіваючись почути, що янкі відкинуто назад і що тепер вони можуть вернутися до своїх домівок. Але не було для них вороття на цьому розжареному від сонця шляху. Війська в сірому проминали порожні особняки, покинуті ферми, безлюдні хатини з розчиненими навстіж дверима. Де-не-де залишалася у себе в садибі самотня жінка в гурті кількох переляканих рабів — вони виходили на дорогу привітати солдатів, приносили криничної води спраглим, перев’язували рани пораненим, ховали на своїх родинних кладовищах померлих. Але переважно сонячна далина була безлюдна й пустельна, і тільки занедбані посіви самі собою достигали на полях.

Знову обійдений з флангу біля Калгоуна, Джонстон відступив до Андерсвілла, де сталася гостра сутичка, тоді до Касвілла й зрештою на південь до Картерсвілла. Тепер уже ворог просунувся на п’ятдесят п’ять миль за Долтон. Відступивши з запеклими боями ще на п’ятнадцять миль, південці окопалися під Нью-Гоуп-Черчем з наміром стримати дальший наступ янкі. Сині лави невблаганно насувалися, звиваючись, мов страховинні змії,— вони люто нападали, зазнавши втрат, відступали, але щоразу атакували знову. Жорстокі бої під Нью-Гоуп-Черчем точились одинадцять днів поспіль, і всі напади ворога було відбито, ще й з великими втратами з його боку. Але після цього Джонстона знов обійшли з флангу, і він мусив своє знекровлене військо відвести ще далі на кілька миль.

Конфедератів страшенно багато полягло й було поранено під Нью-Гоуп-Черчем. Атланта вжахнулася від неймовірного напливу поїздів з пораненими. Ніколи досі, навіть після битви при Чікамаузі, тут не бачено такої великої кількості потерпілих. Шпиталі були забиті вщерть, поранені лежали на підлозі в порожніх складах і на паках бавовни в коморах. Жертви війни заповнили всі готелі й заїзди, та й приватні будинки теж. Скількись їх припало і на дім тітоньки Туп, хоч і як вона протестувала, що це вкрай непристойно — тримати в домі чужих чоловіків, коли Мелані при надії і видовище крові та ран може викликати в неї передчасні пологи. Але Мелані підтягла вище верхній обруч криноліну, приховуючи округлість своєї фігури, і поранені заполонили цегляний будинок. Відтоді без кінця доводилося готувати їжу, підносити, перевертати й обмахувати віялом поранених, прати й скручувати бинти, проріджувати марлю, і навіть довгими душними ночами не можна було склепити очей через постійне голосне марення непритомних у кімнаті опостінь. Врешті Атланта почала задихатись від надміру поранених, і потік їх стали спрямовувати до шпиталів у Мейконі та Огасті.

З припливом у місто поранених, що приносили суперечливі звістки, і дедалі більшого числа наполоханих біженців, Атланта, і без того перелюднена, тривожно загула. Маленька хмарка на крайобрії швидко розросталася у велику грозову хмару, в повітрі чулися повіви крижаного вітру.

Віри у непереможність південської армії ніхто ще не втратив, але всі — принаймні люди цивільні — втратили віру в генерала Джонстона. Таж від Нью-Гоуп-Черча до Атланти лише тридцять п’ять миль! Джонстон попустив, щоб янкі просунулися на шістдесят п’ять миль за три тижні! Чом він не затримав янкі, а весь час відступає? Нездара він, а то й ще гірше. Сивобороді діди з внутрішньої гвардії та міліції, сидячи в Атланті, як у Бога за пазухою, твердили, що вони провели б цю кампанію набагато успішніше, на доказ чого креслили на скатертинах карти військових дій. Коли почали загрозливо рідшати фронтові лави, Джонстон звернувся до губернатора Брауна, прохаючи підкріплення саме з цих внутрішніх частин, але тиловики почували себе у цілковитій безпеці. Адже свого часу губернатор уже відмовив у такому самому жаданні Джефові Девісу. То чого б він став поступливіший перед генералом Джонстоном?

Бій і відступ! Бій і відступ! Сімдесят миль відступу й двадцять п’ять днів, коли бої мало не щодень. Нью-Гоуп-Черч був уже позаду, перетворившись на згадку в низці інших таких самих безтямних згадок, де все було впереміж — спека, пилюка, голод, втома, туп-туп ногами по рудих вибоїнах шляхів, хляп-хляп по рудій багнюці, і відступ, шанець, бій, і знову відступ, шанець, бій. Нью-Гоуп-Черч став уже кошмарним видивом з якогось іншого життя, як став ним і Біг-Шенті, де вони раптом розвернулись і вдарили по янкі, мов дияволи. Але хоч усе поле синіло від трупів, тих янкі прибувало щоразу більше й більше, і знов з південного сходу насувалися півколом сині лави у тилу в конфедератів, рвучись до залізниці — і до Атланти!

Від Біг-Щенті знесилені боями й безсонням загони відступили вздовж дороги до гори Кеннесоу неподалік містечка Марієтта і тут зайняли позиції на десятимильному півкружжі. На крутосхилах вони викопали стрілецькі шанці, а на верхів’ях розмістили батареї. Кленучи все на світі й заливаючись потом, солдати витягали важкі гармати на такі урвища, куди мули вже не годні були видертися. Вістовці й поранені, що прибували до Атланти, заспокоювали переполоханих городян. Висоти Кеннесоу неприступні. Як і сусідні гори Пайн та Лост, також укріплені. Янкі тепер не зможуть вибити Бувальця Джо з його позицій, та й обійти з флангу так само, оскільки батареї на вершинах гір тримають під вогнем навкружні дороги на багато миль. Атланта полегшено була перевела подих, але...

Але ж гора Кеннесоу всього за двадцять дві милі від міста!

Того дня, коли до Атланти почали прибувати перші поранені з Кеннесоу, коляска місіс Меррівезер зупинилася перед будинком тітоньки Туп о зовсім немислимій годині — о сьомій ранку. Чорний її служник, дядько Леві, сповістив Скарлет, щоб вона негайно зібралася і їхала до шпиталю. Фенні Елсінг та сестри Боннел, розбуджені спозаранку, позіхали на весь рот на задньому сидінні, а мамка Елсінгів сиділа набурмосена на передку, тримаючи на колінах кошик щойно випраних бинтів. Скарлет підвелася вкрай неохоче, бо мало не до рання протанцювала з гвардійцями на балу, і ноги у неї аж гули. Поки Пріссі защібала на ній старе й приношене ситцеве плаття, призначене спеціально для шпиталю, вона подумки кляла заповзятливу й невтомну місіс Меррівезер, поранених, та й усю Конфедерацію загалом. Нашвидку сьорбнувши гіркого пійла з присмаженої кукурудзи й сушеної солодкої картоплі, що правило за каву, вона приєдналася до дівчат у колясці.

Остогид їй увесь цей догляд за пораненими. Ось зараз-таки заявить вона місіс Меррівезер, що одержала від Еллен листа, в якому мати просить її приїхати додому. Але нічого це не дало, бо достойна матрона з високо закасаними рукавами і в широченному фартусі, що облягав її огрядну постать, гостро глянула на Скарлет і відказала:

— Не хочу я й чути від вас таких дурниць, Скарлет Гамільтон. Я сама напишу вашій матінці й розповім, що ви тут дуже потрібні, і вона, я певна, зрозуміє й дозволить вам залишитись. А тепер одягайте фартуха і швиденько до доктора Міда. Йому треба, щоб хтось помагав робити перев’язки.

«О Боже! — понуро подумала Скарлет.— У тому ж бо й клопіт. Мати накаже мені сидіти тут, коли мене просто верне від усього цього смороду! Була б я літня пані, то сама поштурхувала б дівчиськ замість бути в інших на побігеньках. І послала б цю стару відьму й усіх інших разом з нею під три чорти!»

Її вже аж нудило від цих шпиталів, цих відворотних запахів; вошей, болячок, невмиваних тіл. Якщо спершу була якась новизна, якась романтика у догляді поранених, то вже з рік тому все це розвіялось. Та й ці поранені під час відступу були зовсім не такі привабливі, як ті давніші. Вони не виявляли анінайменшого зацікавлення її особою, і всі їхні балачки були про одне й те саме: «Як там на фронті? Що Бувалець Джо надумав робити? Тямущий хлопака цей Джо!» Хоч як на Скарлет, він зовсім не показував на тямущого. Усе, чого він домігся — це запустив янкі на вісімдесят вісім миль у глиб Джорджи. Ні, ці поранені нічим її не приваблювали. Та ще й те сказати, що багато хто з них пряв на тонку — вони помирали швидко й мовчки, занадто виснажені, щоб протистояти зараженню крові, гангрені, тифу й пневмонії, які звалювали їх ще до того, як вони опинялися в Атланті й потрапляли на очі лікареві. День був спекотний, і мухи роями залітали у відчинені вікна — ці жирні зледачілі мухи допікали пораненим навіть дужче, ніж рани. Хвилі смороду й страждань наростали круг Скарлет. Її накрохмалене плаття просякло потом, поки вона з мискою в руці переходила за лікарем від одного пораненого до іншого.

Їй так було гидко стояти біля доктора Міда й стримуватись, щоб не виблювати, коли його блискучий ніж розпанахував заражену гангреною плоть! А ще яким жахом проймали її зойки з операційної, де ампутовано кінцівки! І як млоїло її, якою безпорадною вона себе почувала перед цими сполотнілими обличчями скалічених чоловіків, які дожидали своєї черги до палати, звідки чулися ті зойки, дожидали, що ось зараз лікар скаже їм моторошні слова: «Як не прикро, хлопче, але руку доведеться відтяти. Так, так, я розумію, але бачиш оці руді плями? Мусиш таки розпрощатися з рукою».