Розділ «Частина третя»

Хлороформу було тепер зовсім мало, і його берегли тільки для найтяжчих ампутацій, а опій став рідкісною коштовністю, яку давали хіба що вмирущим, аби полегшити перехід на той світ, тоді як живі мусили терпіти свої болі. Хініну та йоду взагалі вже не стало. Так, Скарлет усе це остобісіло, і цього ранку вона позаздрила навіть Мелані, яка через вагітність могла не працювати у шпиталі. В ті дні то була чи не єдина поважна в очах громадянства причина, що увільняла від шпитальних обов’язків.

Коли надійшов полудень, Скарлет скинула фартуха й нишком вислизнула зі шпиталю, поки місіс Меррівезер засіла писати листа для одного довгов’язого неписьменного горянина. Вона відчувала, що довше вже не втримає. Вистачить з неї цього ярма. Крім того, вона знала, що ось-ось прибуде черговий ешелон з пораненими, і тоді роботи буде до самої ночі — може, й попоїсти навіть не вдасться.

Вона хутко пройшла два квартали до Персикової вулиці, вдихаючи чисте повітря на повні груди, наскільки дозволяв їй туго зашнурований корсет. На перехресті вона зупинилась, непевна, куди податись далі: йти додому, де тітонька Туп, було соромно, назад до шпиталю нізащо не хотілось. Аж раптом вона побачила, що вулицею проїжджає Рет Батлер.

— Та у вас вигляд, як у дочки лахмітника,— зауважив він, змірявши поглядом її латане блідо-бузкове платтячко, мокре від поту та розхлюпаної води з миски. Скарлет уся знітилася і мало не зірвалася зі злості. І чого він завжди звертає увагу, як жінка одягнена, та ще дозволяє собі такі нетактовні зауваження про її нечепурний вигляд?

— Я не хочу вас навіть слухати. Краще зійдіть і допоможіть мені сісти, а тоді одвезете кудись, де ніхто б мене не бачив. Я не хочу вертатись до шпиталю, хоч би мене мали й повісити! Хай йому всячина, але я не починала цієї війни, то чого б це я мусила заморити себе до смерті і...

— Це ж відступництво від Нашої Священної Справи!

— Дорікав казанок горняткові, що чорне. Підсадіть-но. Мені байдуже, куди ви їдете, але спершу ви повинні повезти мене на прогулянку.

Він скочив на землю, і вона раптом подумала, як приємно бачити нормального чоловіка — не безокого чи безрукого, не блідого від болю чи жовтого від малярії, чоловіка дужого й при тілі. І до того — ошатно вбраного. Штани й куртка були на ньому з однакової тканини і добре припасовані, а не висіли складками й не були затісні, щоб обтяжувати рухи. І новенькі, а не обстріпані, коли крізь дірки в штанині прозирає брудна волохата нога. Він мав такий вигляд, наче ніякі клопоти не обсідали йому голову, що не могло не вражати в ці дні, коли всі чоловіки були стурбовані, стривожені й похмурі. На смуглявому обличчі стояла погідність, а його червоні уста з тонким, як у жінки, чуттєвим вигином ледь усміхнулися, коли він підсаджував Скарлет.

Рвучким рухом він сів поряд з нею, і м’язи його дужого тіла заграли під ладно скроєним костюмом, а Скарлет знову, як бувало вже не раз, гостро відчула неабияку фізичну снагу Рета. Немов зачарована, вдивлялася вона в обриси його кремезних плечей, і якесь невиразне збентеження, навіть острах охоплювали її. Тіло Ретове здавалося таким самим дужим і нещадним, як і меткий його розум. При тім ця сила була якась легка й граційна, мов у пантери, що лінькувато вигрівається на сонці, але кожну мить готова скочити на свою жертву.

— Ну ж і мала ошуканка з вас! — мовив він, прицмокуючи на коня.— Протанцювали всю ніч з солдатами, дарували їм троянди й стрічки, присягалися у відданості нашій благородній Справі, а як постала потреба перев’язати кілька ран та зловити пару вошей,— шаснули в кущі.

— А ви не могли б перевести мову на щось інше і їхати трохи швидше? Бо тут так і дивись, що дідок Меррівезер вигляне зі своєї крамнички, побачить мене й доповість цій старій... Я хочу сказати — місіс Меррівезер!

Рет легко шмагонув батогом кобилу, і вона жваво потрюхикала до П’яти Променів і далі через залізничні колії, що ділили місто навпіл. Саме прибув поїзд з пораненими; і люди з ношами квапливо сновигали туди-сюди під спекотним сонцем, переносячи потерпілих до санітарних фургонів та критих інтендантських підвід. Дивлячись на них, Скарлет не відчувала ніяких докорів сумління, а тільки величезну полегкість, що їй пощастило втекти.

— Мені до чортиків обрид цей шпиталь,— заявила вона, обсмикуючи широку спідницю й тугіше зав’язуючи під шиєю стрічки капелюшка.— З кожним днем більше й більше поранених. Це все через генерала Джонстона. Якби він стояв собі під Долтоном, то янкі...

— А він і стояв, нерозумне ви дитятко. Тільки якби він і далі там стояв, Шерман обійшов би його з флангів і розчавив, як у лещатах. І тоді було б втрачено залізницю, за яку, власне, і точиться боротьба.

— А, що там! — сказала Скарлет, яка на військовій стратегії і близько не розумілася.— Однаково він винен. Йому слід було б щось придумати, і, по-моєму, його треба зняти. Чом він не зупиниться й не дасть відсічі, а тільки відступає?

— Ви така сама, як і всі оті крикуни: «Геть Джонстона!», які винуватять його за те, що не здійснив неможливого. Під Долтоном він був Христос Спаситель, а під Кеннесоу вже став Іудою Відступником,— і все це за якихось півтора місяця. А дайте йому відігнати янкі хоч на двадцять миль, він знову стане нашим Спасителем. Моє дитятко, Шерман має вдвічі більше солдатів, ніж Джонстон, і може дозволити собі втрачати двох чоловік на одного нашого славного хлопця. А Джонстон не може ані душі втратити. Йому кров з носа потрібні підкріплення, але що він дістає? «Браунових пестунів». Дуже велика з них допомога!

— А міліцію і справді пошлють на фронт? І внутрішню гвардію? Я не чула. Звідки ви знаєте?

— Такі чутки ходять. Вони поширились, коли сьогодні вранці прибув поїзд з Мілледжвілла. Міліцію і внутрішніх гвардійців мають послати на підмогу генералові Джонстону. «Браунові пестуни», гадаю, скуштують нарешті пороху, і для багатьох з них це буде чимала несподіванка. Вони ж і на думці не мали, що коли-небудь опиняться під кулями. Губернатор трохи не клявся їм, що до цього ніколи не дійде. Ото пошиються в дурні! Їм здавалося, що вони убезпечені від фронту, оскільки губернатор вистояв навіть проти Джефа Девіса й таки не послав їх до Вірджинії. Сказав, що вони потрібні для оборони штату. Хто ж бо думав, що війна докотиться до їхнього двору і доведеться й справді боронити свій штат?

— Та як ви можете брати їх на сміх, серця у вас немає! Подумайте лишень, якого похилого віку джентльмени й зовсім зелені підлітки у гвардії! По-вашому, і малий Філ Мід, і дідок Меррівезер, і дядечко Генрі Гамільтон теж повинні піти на фронт?

— Я не казав про хлопчаків і ветеранів мексиканської війни. Я казав про таких бравих молодців, як Віллі Гіней, що залюбки хизуються формою й вимахують шаблею...