Розділ «Частина перша»

— Не знаю. Може, ми сказали щось не так, і це її розсердило?

Хлопці подумали з хвилинку.

— Нічого такого не пригадую. Але коли Скарлет сердиться, це зразу видно. Вона не стримує себе, як інші дівчата.

— Атож, ось це мені в ній і подобається. Коли щось їй не так, вона не замикається в собі, не приндиться, а так прямо й викладе, що думає. Але тут ми винні — щось таке зробили чи сказали, через що вона притихла й наче до всього збайдужіла. Я ладен присягтись, що вона зраділа, коли нас побачила, і спершу мала намір запросити нас на вечерю.

— А чи не тому це, що нас поперли з університету?

— Та де в чорта, ні! Не верзи дурниць. Вона ж заходилась від реготу, коли ми їй про це розказували. Та й Скарлет, як і нам, начхати на всі ці книжкові мудрощі.

Брент обернувся в сідлі й гукнув служку-негра.

— Джімсе!

— Слухаю, сер.

— Ти чув, про що ми розмовляли з міс Скарлет?

— Ні-є, сер, місте’ Брент. Що це ви кажете — щоб я підслуховував білих людей?

— А чом би й ні, подумаєш! Від вас, чорнюків, не сховаєшся. Я ж бачив, як ти, брехунчику, шмигнув круг веранди й присів навпочіпки за кущем жасмину під стіною. Так ото скажи: ти не чув, щоб ми сказали щось таке, чим розсердили міс Скарлет або образили?

Побачивши, що близнюки потребують його допомоги, Джімс облишив прикидатись і зосереджено звів чорні брови.

— Ні-є, я не помітив, щоб ви сказали щось такого, чим могли б її розсердити. Вона, здається, зраділа, як вас побачила, без вас їй було нудно, і вона щебетала, як пташка, допоки ви не згадали про місте’ Ешлі й міс Меллі Гамільтон, що ото вони женяться. Отоді вона принишкла, мов пташка перед яструбом.

Близнюки перезирнулись і кивнули один одному, хоч не зовсім ще розуміли, що тут до чого.

— Джімс правду каже. Але я не второпаю, в чому тут річ,— озвався Стюарт.— Хай йому чорт, та вона ж ніколи нічого такого не мала до Ешлі, він для неї тільки приятель. Вона ніколи не накидала на нього оком, не те що на нас.

Брент кивнув головою.

— А може,— мовив він,— це тому, що вона не знала про завтрашні заручини і розсердилась на Ешлі, чого він не сказав про них їй першій? Дівчатам бозна-як важливо першими про такі речі довідуватись.

— Може. Хоча яка різниця, сказав він їй чи ні? Адже це трималося в таємниці, щоб для всіх був сюрприз, та й хіба не має хлопець права промовчати про свої власні заручини? Ось і ми б не знали про них, якби Мелліна тітка не прохопилась. І Скарлет не могла не знати, що раніш чи пізніш він мав одружитися з міс Меллі. Це ж відомо бозна-відколи. У Вілксів і Гамільтонів давно заведено брати шлюби між своїми. Кожен знав, що Ешлі колись одружиться з нею, так само, як і Душка Вілкс із Чарлзом, братом міс Меллі.

— Та вже нехай собі як є — так є. Але все-таки шкода, що вона не запросила нас на вечерю. Коли на правду, то мені аж ніяк не кортить вертатись додому й вислуховувати мамине ойкання, що нас поперли з університету. Так наче це їй первина!