Мільва говорила все голосніше, під кінець промови майже кричала. Не тільки від злості, а й перекрикуючи галас, що оце зростав. Знизу загарчали десятки, може, сотні горлянок. На брюґґських кнехтів звалилася нова навала. Але цього разу — з двох боків одночасно. Одягнені у сині туніки із шахівницями верденці галопували греблею, а з-за ставка, вдаряючи у фланг захисників, вирвався сильний загін кінноти у чорних плащах.
— Нільфград, — коротко сказала Мільва.
Цього разу піхота з Брюґґе не мала й шансу. Кавалерія прорвалася крізь барикаду й миттєво розметала піхоту на мечах. Частина піших кинули зброю і здалися, частина намагалася утекти до лісу. Але з боку лісу атакував третій загін, ватага по-різному вдягнених, легкоозброєних вершників.
— Скойа’таелі, — сказала Мільва, встаючи. — Отепер ти розумієш, шо діється, відьмаче? Дійшло до тебе? Нільфгард, Верден і білки укупі. Війна. Як в Едірні місяць тому.
— Це рейд, — похитав головою Ґеральт. — Грабіжницький набіг. Тільки кіннота, ніякої піхоти…
— Піхота здобуває форти й гарнізони. Тамті оно дими, думаєш, від чого? З коптилень?
Знизу, від села, донеслися до них дикі, жахливі крики втікачів, яких наздогнали й вирізали білки. З дахів хат піднялися дими й полум’я. Сильний вітер просушив уже стріхи від уранішньої зливи, пожежа поширювалася блискавично.
— От, — буркнула Мільва. — За димом село піде. А ледь відбудувалися після тамтої війни. Два роки у поті чола ставили зруби, а згорять — за пару хвилин. Урок би з того взяти!
— Який? — різко спитав Ґеральт.
Вона не відповіла. Дим з палаючого села піднявся високо, досяг урвища, защипав очі, витиснув сльози. З пожежі пролунали крики. Любисток раптом став білим наче полотно.
Полонених зігнали у купу, оточили. За наказом рицаря у шоломі із чорним плюмажем вершники почали рубати й колоти беззбройних. Тих, хто падав, топтали кіньми. Кільце стискалося. Крики, які долинали до урвища, перестали нагадувати голоси людей.
— І ми маємо йти на південь? — запитав поет, красномовно дивлячись на відьмака. — Через ті пожежі? Туди, звідки приходять оці різники?
— Здається мені, — відповів із паузою Ґеральт, — що вибору в нас немає.
— Є, — заявила Мільва. — Я можу провести вас лісами на Совині узгір’я і назад до Кен Трейса. До Брокілону.
— Через палаючі ліси? Через загін, від якого ми ледь утекли?
— Певніше те, аніж шлях на південь. До Кен Трейса всього чотирнадцять миль, а я знаю стежки.
Відьмак дивився униз, на село, що гинуло у пожежі. Нільфгардці вже впоралися із бранцями, кіннота формувалася у маршову колону. Строката ватага скойа’таелів рушила гостинцем, що вів на схід.
— Я не повернуся, — відповів твердо. — Але проведи у Брокілон Любистка.
— Ні! — запротестував поет, хоча досі не повернув собі нормальних кольорів. — Я їду із тобою.
Мільва махнула рукою, підняла сагайдак і лук, зробила крок у бік коней, раптом розвернулася.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Хрещення вогнем. Відьмак. Книга 5» автора Сапковський А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 2“ на сторінці 9. Приємного читання.