Розділ 2

— Стосовно?

— Стосовно… Цірі, — трохи запнувся поет. — Наша чарівна і швидкострільна дівиця, здається, не розуміє взаємин між тобою і Цірі, вважає, як мені здається, що ти маєш намір конкурувати із нільфгардським імператором за її руку. Що ото твій справжній мотив поїздки до Нільфгарду.

— Відповідно, у цій позиції рації немає анітрохи. А у якій є?

— Зачекай, не кип’ятися. Але глянь правді в очі. Ти прийняв Цірі й вважаєш себе за її опікуна. Але це ж не звичайна дівчина. Це королівська дитина, Ґеральте. Їй, що тут довго мовити, писаний є трон. Палац. Корона. Не знаю, чи саме нільфгардська. Не знаю, чи Емгир для неї насправді кращий чоловік…

— Отож-бо. Не знаєш.

— А ти знаєш?

Відьмак загорнувся у попону.

— Ти, схоже, доходиш висновку, — сказав. — Але не напружуйся, я знаю, який то висновок. Немає сенсу рятувати Цірі від її долі, що написана їй від народження. Бо Цірі врятована накаже слугам спустити нас зі східців. Тож даймо цьому спокій. Так?

Любисток розтулив було рота, але Ґеральт не дав йому вимовити ані слова.

— Дівчину ж, — говорив він усе більш зміненим голосом, — не викрав ніякий дракон чи злий чарівник, не вивезли для викупу пірати. Не сидить вона у вежі, у ямі чи у клітці, не катують її і не мучать голодом. Навпаки. Спить на адамашках, їсть зі срібла, носить шовки та мережива, обвішується біжутерією, і гляньте тільки — її коронують. Коротко кажучи, вона щаслива. А якийсь відьмак, якого колись зла доля випадково поставила їй на дорозі, заповзявся те щастя порушити, зіпсувати, знищити, стоптати дірявими чоботами, які він унаслідував від якогось ельфа. Так?

— Я не те мав на думці, — пробуркотів Любисток.

— Він нє до тебе говорив — Мільва випірнула раптом із темряви, повагавшись мить, усілася поряд із відьмаком. — То для мене було. То мої слова так його допекли. У злості я говорила, не думаючи… Вибач мені, Ґеральте. Знаю, як воно є, коли у живу рану пальця сунути… Не злися. Я більше того нє вчиню. Вибачиш? Чи маю я тебе за перепросини пом’яти?

Не чекаючи на відповідь чи дозвіл, вона обійняла його сильно за шию і поцілувала у щоку. Він міцно потиснув її руку.

— Присунься, — кашлянув. — І ти також, Любистку. Разом… буде нам тепліше.

Довго мовчали. По світлому від заграв небі сунули хмари, затуляючи мигтячі зорі.

— Хочу дещо вам сказати, — промовив нарешті Ґеральт. — Але пообіцяйте, що не станете сміятися.

— Кажи.

— Мав я дивні сни. У Брокілоні. Спочатку думав, що воно маячня. Щось із моєю головою. Бачте, на Танедді добряче впіймав я у макітру. Але — кілька днів я бачу той самий сон. Завжди той самий.

Любисток і Мільва мовчали.

— Цірі, — продовжив він по хвильці, — не спить у палаці під парчевим балдахіном. Їде вона верхи через якесь запилене село… Селяни показують на неї пальцями. Звуть іменем, якого я не знаю. Собаки гавкають. Вона там не сама. Є там й інші. Є коротко стрижена дівчина, вона тримає Цірі за руку… Цірі до неї посміхається. Не подобається мені та посмішка. Не подобається мені її різкий макіяж… А менше за все подобається мені те, що по сліду їхньому йде смерть.