Розділ 2

— Гей, зачекай, — крикнула Мільва. — Гей, ти… Може, тобі чимось допомогти? Гей!

Дівчина навіть не глянула у її бік. На порозі спіткнулася, мало не впавши, притрималася за одвірок. І зачинила за собою двері.

— Людська вдячність не має меж, — сказав ґном.

Мільва розвернулася, як на пружинах, обличчя її завмерло.

— За що вона має бути вдячною?

— Власне, — додав відьмак. — За що?

— За мародерських коней, — Золтан не опустив очі. — Уб’є на м’ясо, не буде мусити вбивати корову. До віспи, видко, вона відпорна, а тепер і голод їй не страшний. Переживе. А те, що дякуючи тобі оминула її довша забава й вогонь під тими хатами, зрозуміє вона тільки за кілька днів, як збереться із думками. Ходімо звідси, аж завіє на нас морове повітря… Гей, відьмаче, а ти куди? Виражати вдячність?

— За чоботами, — холодно сказав Ґеральт, схиляючись над довговолосим мародером, що витріщав у небо мертві очі. — Схоже, що будуть на мене якраз.

***

У наступні дні вони їли конину. Чоботи із блискучими застібками були цілком зручними. Нільфгардець, званий Кагіром, усе ще їхав за ними на своєму червоно-брунатному жеребчику, але відьмак не оглядався.

Він нарешті розкусив таємницю гри у гвинт і навіть зіграв із ґномами. Програв.

Про випадок на вирубці у пущі вони не розмовляли. Не було сенсу.