Розділ 2

Він обірвав себе, побачивши, як відьмак витягає з-за халяви ножа. Мільва тихо кашлянула. Темно-блакитні, досі примружені під дощем очі зв’язаного розширилися. Ґеральт нагнувся і розтяв петлі, що прив’язували його ліву руку.

— Глянь, Любистку, — сказав, хапаючи за зап’ясток і піднімаючи звільнену руку. — Бачиш цю рану на долоні? Це його Цірі тяла. На острові Танедд, місяць тому. Це нільфгардець. Приїхав він на Танедд спеціально для того, щоби спіймати Цірі. Вона тяла його, захищаючись від викрадення.

— Шось їй ніяк та оборона не допомогла, — буркнула Мільва. — Але шось тут, здається, купи не тримається. Якшо він-отой Цірі твою з острова для Нільфгарду забрав, яким же чином тоді у труну втрапив? Чому його гавекар нільфгардцям видавав? Виймемо йому з рота кляп, відьмаче. Може, шось він нам скаже?

— Я його слухати не хочу, — сказав він глухо. — У мене вже й рука свербить, аби пхнути його мечем, поки отак лежить і глипає. Ледь стримуюся. А як одізветься — можу й не втриматися. Не все я про нього вам розповів.

— То не гамуйся. — Мільва стенула плечима. — Пхни, якшо отаке він падло. Але скоріше, бо час підганяє. Казала ж я, нільфгардці на підході. Піду до свого коня.

Ґеральт випростався, відпустивши руку зв’язаного. Той відразу видер з рота й виплюнув кляп. Але не відізвався. Відьмак кинув йому ножа на груди.

— Не знаю, за які грішки засадили тебе у ту скриню, нільфгардцю, — сказав. — І немає мені до того діла. Залишу тобі отой ножичок, звільняйся сам. Чекай тут на своїх або тікай у ліси — твоя воля.

Бранець мовчав. Зв’язаний і вкладений у дерев’яному ящику, виглядав він іще нещаснішим і беззбройнішим, аніж на Танедді, а там Ґеральт бачив його на колінах, пораненого, що тремтів зі страху в калюжі крові. Виглядав він тепер ще й значно молодшим. Відьмак не дав би йому більше, ніж років двадцять п’ять.

— Я дарував тобі життя на острові, — додав. — Дарую і зараз. Але то вже востаннє. При наступній зустрічі заб’ю тебе, наче пса. Пам’ятай про те. Якщо тобі в голову прийде підмовити приятелів погнатися за нами, то забери цю труну із собою. Придасться. Їдьмо, Любистку.

— І швидко! — крикнула Мільва, повертаючи галопом і ведучи на захід по стежці. — Але не туди! У ліси, псяча мати, у ліси!

— А що діється?

— Від Стрічки вершники до нас великою купою женуть! То Нільфгард! Чого витріщаєтеся? На коней, поки нас нє хапнули!

***

Битва за село тривала вже добру годину, але досі ніщо не вказувало на те, що мала скінчитися. Піхотинці, які оборонялися з-за кам’яних стінок, тинів і поставлених у барикади возів, відбили вже три атаки кінноти, що перла греблею. Ширина греблі не дозволяла кінним набрати фронтального розгону, а піхоті уможливила сконцентрувати оборону. У результаті хвиля кінноти раз у раз розбивалася об барикади, з-за яких заядлі, хай і у відчаї, кнехти вражали ряди вершників дощем стріл з луків та арбалетів. Обстріляна кавалерія крутилася і клубочилася, і тоді оборонці вискакували на неї зі швидкою контратакою, лупаючи скільки влізе бердишами, гвізармами й окутими бойовими ціпами. Кіннота відступала до ставків, залишаючи трупи людей і коней, а піхота ховалася за барикади й обкладала ворога бридкою лайкою. Через якийсь час кіннота переформовувалася й атакувала знову.

І так далі.

— Цікаво, хто там із ким б’ється? — знову запитав Любисток — невиразно, бо саме тримав у роті й намагався зм’якшити випроханий у Мільви сухар.

Вони сиділи на самому краю урвища, добре заховавшись між ялинками. Могли спостерігати за битвою, не переймаючись, що і їх самих хтось помітить. Чесно кажучи, були змушені спостерігати. Іншого виходу не мали. Попереду була битва, позаду — палаючий ліс.

— Неважко здогадатися, — Ґеральт неохоче вирішив нарешті відповісти на питання Любистка. — Кінні це нільфгардці.

— А піші?

— А піші — не нільфгардці.