Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

— Що-що ти кажеш? Я тебе не розумію, варвар ти сраний, — я не припиняв тицяти його пальцями, «мнучи йому боки», як ми це називали в дитинстві (а тепер цей вислів чомусь загубився в пісках часу), і він звивався, і викручувався, і сміявся.

Зробивши один потужний ковток, він відригнув.

— Каннінґем, ти така свиня, — прокоментував я.

— Я знаю, — судячи з вигляду, його це страшенно тішило. Та, може, і тішило насправді; наскільки мені відомо, він більше ні перед ким і ніколи не показував фокуса «шість-інжирових-батончиків-за-раз». Якби він зробив це перед своїми батьками, Реджина напевно народила б їжачка, а Майкл дістав би крововилив у мозок.

— А найбільше їх ти скільки за раз з’їдав? — спитав я в нього.

— Якось — дванадцять. Але думав, що вдавлюся.

Я пирхнув зі сміху.

— А Лі вже показував?

— До випуску приберігаю. І боки їй трохи намну також, — тут ми обидва розреготалися, і я зрозумів, як сильно мені часом бракує Арні. У мене був футбол, студентська колегія, нова дівчина, яка (я сподівався) погодиться подрочити мені перед тим, як закінчиться сезон кіно просто неба. Уламати її на щось більше я й не сподівався; вона була занадто зачарована сама собою. Хоча пробувати це зробити було весело.

Навіть попри все це насичене життя, я скучав за Арні. Спочатку була Крістіна; тепер — Лі й Крістіна. У такому порядку, хотілося сподіватися.

— А де вона сьогодні? — спитав я.

— Захворіла. У неї місячні, мабуть, болить сильно.

Я подумки здійняв свої внутрішні брови. Якщо вона обговорює з ним свої жіночі клопоти, то вони вже дуже близькі.

— А як ти того дня примудрився запросити її на футбол? — спитав я. — Тоді, коли ми грали в Гідден-Гіллз.

Арні розсміявся.

— Це єдиний футбольний матч, на якому я побував з десятого класу. Деннісе, ми принесли тобі удачу.

— Ти просто їй подзвонив і запросив?

— Ледь не спасував. То було взагалі моє перше в житті побачення, — він сором’язливо позирнув на мене. — Тієї ночі спав, здається, не більше двох годин. Після того, як я їй подзвонив і вона погодилася зі мною поїхати, я перелякався на смерть, що виставлю себе ідіотом чи що припреться Бадді Реппертон і полізе в бійку, чи ще щось таке станеться.

— Ти все тримав під контролем, як мені здалося.

— Правда? — зрадів Арні. — Що ж, це добре. Але мені було страшно. Знаєш, вона розмовляла зі мною в коридорах, питала про завдання й усе таке. Записалася в шаховий клуб, хоча грає вона не дуже… але потроху стає краще. Я її навчаю.