Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

На паркувальному майданчику було повно машин, але безлюдно. З поля долинули дикі крики — то фанати «Гіллменів» заохочували свою команду зробити неможливе за останні дві хвилини гри. З цієї відстані все воно здавалося таким самим неважливим, яким, без сумніву, й було.

Я попрямував у бік Крістіни.

Вона стояла там, зі своїми поцяткованими іржею бортами, своїм новим капотом і своїми хвостовими «плавцями», що, здавалося, були завдовжки з тисячу миль. Динозавр з темної негритянської епохи 1950-х, коли всі нафтові мільйонери були з Техасу, а янківський долар вибив усе лайно з японської єни, а не навпаки. У ті часи, коли Карл Перкінс[86] співав про рожеві бриджі, а Джонні Гортон[87] — про танці всю ніч на дерев’яній підлозі корчми, а найбільшим кумиром підлітків у країні був Едд «Кукі» Бернс[88].

Я торкнувся Крістіни. Спробував попестити її так, як це робив Арні, вподобати її заради Арні, так, як це робила Лі. Авжеж, якщо хтось і міг примусити себе вподобати Крістіну, то це мав бути я. Лі знала Арні лише місяць. Я ж його знав усе своє життя.

Я ковзнув рукою по іржавій поверхні й згадав Джорджа Лебея, і Вероніку, і Риту Лебей, і десь у процесі цього пригадування рука, яка повинна була пестити, стислася в кулак, і я несподівано гупнув ним по борту Крістіни, з усієї сили — так, що аж боляче стало й захотілося тихо сміятися, наче обороняючись, і подумати, що, в біса, я роблю.

Шелест іржі, що сипалася на асфальт маленькими пластівцями.

Гупання велокого барабана на футбольному полі, як серцебиття велетня.

Стукіт мого власного серця.

Я натиснув на ручку передніх дверцят.

Замкнено.

Я облизав губи й зрозумів, що мені страшно.

Було таке відчуття (дуже смішне, обрегочешся) … було таке відчуття, що ця машина мене не любить, що вона підозрює мене в бажанні стати перепоною між нею та Арні, і ставати перед нею я не хотів тому, що…

Я знову розсміявся, та потім згадав свій сон, і стало не до сміху. Усе це надто нагадувало його, щоб я міг почуватися комфортно. Гримкий голос у гучномовці тут, у Гідден-Гіллз, належав, звісно, не Чаббі Маккарті, однак решта антуражу була якимось сонним неприємним déjà vu — галас уболівальників, звуки від зіткнення пухких від набивки тіл, свист вітру в кронах дерев, що здавалися вирізаними з паперу на тлі затягнутого хмарами неба.

Двигун вистрелить. Машина нахилиться вперед, підніметься, знову нахилиться, знову підніметься. А потім заверещать шини, так, ніби вона загарчить на мене…

Я відігнав од себе цю думку. Час уже перестати потурати собі з усім цим психічним лайном. Час — уже давно, насправді, — узяти свою уяву під контроль. Це автомобіль, не жива істота, а машина, і зовсім не Крістіна, а просто «плімут-фурія» 1958 року, що зійшла з конвеєра в Детройті разом із чотирмастами тисячами таких самих, як вона.

Допомогло… в усякому разі тимчасово. Щоб продемонструвати, як мало я її боюсь, я став на коліна й зазирнув під днище. І те, що я там побачив, було навіть божевільнішим за ремонт верхньої частини навмання. Три новенькі ресори «Плежурайзер», але четверта — темна, вкрита брудним мастким наростом руїна, така древня, наче була тут завжди. Вихлопна труба виявилася такою новою, що досі сріблясто виблискувала, а от глушник, здавалося, був щонайменше середнього віку, і його приймальна труба була в дуже поганій формі. Я дивився на цю трубу, думав про вихлопи, які можуть просочитися з неї в салон, і раптом у голові знову спалахнув непроханий спогад про Вероніку Лебей. Тому що вихлопи можуть убивати. Вони…

— Деннісе, а що це ти робиш?

Напевно, тривоги в мені було все ж більше, ніж я думав, бо я стрілою підхопився на ноги, відчуваючи, як тріпоче в горлі серце. То був Арні. Вираз обличчя в нього був холодний і злий.

Бо я дивився на його машину? Чого це мало його розлютити? Слушне запитання. Але він розлютився, це було очевидно.

— Я оглядав твою лиху тачку, — якомога недбалішим тоном сказав я. — А де Лі?