Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

— Решту, — сказав я.

— Який же ти кізяк, — скривилась вона, але поклала двадцять із чимось центів у мою простягнену долоню.

— Я знаю. Але все одно тебе люблю, — я відкинув її капюшон з голови, скуйовдив волосся й поцілував у вухо. Подив і недовіра відбилися на обличчі Еллі… та потім усміхнулась. Не такою вже й поганкою вона була, моя сестричка Еллі. І думати про те, як її збивають на вулиці тільки тому, що я закохався в Лі Кебот, коли Арні ошизів і покинув її… я просто не міг цього допустити.

Удома я вибрався нагору сходами, спершу привітавшись із мамою. Вона поцікавилась, як нога, і я їй сказав, що з нею все в порядку. Але вже на другому поверсі насамперед кинувся до аптечки у ванній. Проковтнув кілька таблеток аспірину для порятунку від болю в ногах, які вже виспівували мені «Аве, Марія». Потім пішов у спальню батьків, де стояв горішній телефон, і опустився в мамине крісло-гойдалку, не стримавши зітхання.

Я підняв трубку й зробив перший зі своїх дзвінків.

— Денніс Ґілдер, кара небесна проекту з добудови магістралі! — радісно вигукнув Бред Джефріз. — Радий тебе чути, синку. То що, коли тебе чекати на спільний перегляд гри «Пінгвінів»?

— Ну не знаю, — протягнув я. — Мені швидко набридає дивитись, як інваліди грають у хокей. От якби ви любили хорошу команду, таку як «Флаєрзи»…

— Господи, і чого я повинен це вислуховувати від дитини, яка навіть не моя? — спитав Бред. — Світ котиться під три чорти.

Ми ще трохи почесали язиками, просто перекидаючись незначущими фразами, а потім я розповів йому, для чого дзвоню.

Він розсміявся.

— Деннісе, якого хера? Сам бізнесом зайнятися надумав?

— Можна й так сказати. — Я подумав про Крістіну. — Але недовго.

— Не хочеш вдаватися в подробиці?

— Ну, поки що ні. Не знаєте, у кого можна таку штуку напрокат узяти?

— Я тобі, Деннісе, скажу. Є лише один хлопець, який може з тобою в такій справі попрацювати. Джонні Помбертон. На Рідж-роуд живе. У нього більше рухомого складу, ніж у Картера — пігулок для печінки.

— Добре, — сказав я. — Дякую, Бреде.

— Як там Арні?

— Та, мабуть, нормально. Хоча ми вже не так часто з ним бачимся, як раніше.

— Цікавий він хлопець, Деннісе. Я, коли його вперше побачив, навіть і в найсміливіших мріях помислити не міг, що він протримається ціле літо. Але він пекельно затятий.

— Ага, — сказав я. — Не те слово.