Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

— І що ти зробиш? Примчиш із вогнеметом?

— З базукою, — сказав я, і ми істерично розсміялися.

— Знищити п’ятдесят восьмий! Знищити п’ятдесят восьмий! — прокричала Лі, й ми знову розреготалися. Але водночас то був сміх переляканих до напівсмерті… а може, й більше, ніж напів. Водночас мене мучили думки про Арні: від того, що він побачив і що я накоїв. Думаю, Лі почувалася так само. Просто бувають такі моменти, коли треба сміятися. Просто треба, і все. А коли той сміх накочує, його вже ніщо не може стримати. Він просто приходить і робить свою справу.

— То що мені сказати батькам? — спитала вона, коли ми вже трохи заспокоїлися. — Деннісе, я маю їм щось сказати! Не можна ризикувати, що вона їх переїде на вулиці!

— Нічого. Просто нічого їм не кажи.

— Але ж…

— По-перше, вони тобі не повірять. А по-друге, поки Арні в Лібертівіллі, нічого не станеться. Ставлю на це своє життя.

— Ти вже поставив, дурнику, — прошепотіла вона.

— Я знаю. Своє, а також життя матері, батька, сестри.

— А як ми знатимемо, що він поїхав?

— Про це я потурбуюся. Завтра скажи, що тобі погано. У школу ти не підеш.

— Мені вже погано, — тихим голосом промовила вона. — Деннісе, що буде? Що ти задумав?

— Я подзвоню тобі пізніше, увечері, — сказав я й поцілував її. У холодні губи.

Коли я зайшов у будинок, Елейн саме натягала на себе парку й бурчала прокльони людям, які посилають інших людей до Тома по хліб і молоко, коли по телику саме має початися «Танцювальна лихоманка». На мене вона теж була готова набурчати, але трохи змінила гнів на милість, коли я запропонував підкинути її до маркету й назад. А також нагородила підозріливим поглядом, бо така несподівана доброта до молодшої сестри могла запросто виявитися першим дзвіночком якоїсь хвороби. Може, герпесу. Вона спитала, чи зі мною все гаразд. Але я тільки всміхнувся лагідно й сказав, щоб сідала в машину, поки я не передумав, хоча на ту мить права нога вже поболювала, а ліву аж викручувало від болю. Я міг до нескінченності втирати Лі про те, що Крістіна нікуди не поїде, поки Арні в Лібертівіллі, і на рівні розуму я усвідомлював, що це правда… але від цього нікуди не дівалося інтуїтивне скручування в животі, коли я думав про те, як Еллі йде два квартали до Тома й у своїй яскраво-жовтій парці переходить темні вулиці передмістя. Я весь час уявляв, що на одній з тих вулиць припаркувалася Крістіна, чатує в темряві, як стара мисливська сука.

Уже біля крамниці Тома я дав їй долар.

— Візьми нам по «йоделю» й по «колі».

— Деннісе, ти нормально почуваєшся?

— Так. Але якщо ти мою решту вкинеш у гральний автомат, я тобі руку зламаю.

Це її наче заспокоїло. Вона зайшла в крамницю, а я сидів, згорбившись, за кермом свого «дастера», думаючи про те, у яку безвихідь ми потрапили. І ні з ким поговорити не могли — ось у чому весь жах. Саме тому Крістіна була така сильна. Що я мав робити? Потягти тата вниз, у його іграшкову майстерню, і сказати йому, що машина, яку Еллі називала «ригачним старим драндулетом Арні Каннінґема», тепер їздить сама, з власної волі? Подзвонити копам і пожалітися, що мертвяк хоче вбити мою дівчину й мене? Ні. На нашу користь, крім факту, що машина не рушатиме, поки в Арні не буде алібі, грало тільки те, що їй не потрібні були свідки. Канючі Велча, Дона Ванденденберга й Вілла Дарнелла вбили на самоті, пізно вночі; Бадді Реппертона й двох його друзів замордували в чортовій глушині.

Повернулась Елейн, притискаючи до своїх набубнявілих грудей пакет, і простягнула мені мою «колу» і «йодель».