Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

— Ні, сонечко, — відповіла мама. — Я не думаю. Але коли друзі дорослішають… іноді вони віддаляються одне від одного.

— От зі мною такого нізащо не станеться, — з усією дивовижною переконаністю дівчинки, якій щойно виповнилося п’ятнадцять, заявила Еллі.

Я сидів у сусідній кімнаті й думав: а що, як це лише галюцинація, яку спричинило довге перебування в лікарні, на що натякав Лебей, а насправді є тільки оце — ми віддаляємося одне від одного, між двома друзями дитинства ширшає дистанція. Я бачив, що в цьому є певна логіка, вона прозирала й у моїй зацикленості на Крістіні, цьому клині, який увігнався між нами.

Це означало закривати очі на неспростовні факти, але відчуття було втішне. Якщо в це повірити, то ми з Лі зможемо зажити звичайним життям — брати участь у шкільній діяльності, трохи більше позубрити до відбіркового іспиту, який буде в березні, і, ясна річ, стрибати одне одному в обійми одразу ж, як її батьки чи мої виходитимуть з кімнати. Зажиматися як парочка до нестями закоханих хтивих підлітків, якими ми й були.

Усе це приспало мою пильність… приспало нас обох. Ми були обережні — насправді никались, як коханці, що зраджують чоловіка й дружину, а не парочка підлітків. Але сьогодні гіпс зняли, сьогодні я зміг користуватися ключами від свого «дастера» замість просто дивитися на них, і під дією імпульсу подзвонив Лі й спитав, чи не бажає вона піти зі мною до всесвітньо відомого Полковника скуштувати трохи його всесвітньо відомих «Хрустких ніжок». Вона радісно погодилась.

Тож, мабуть, ви бачите, як наша пильність ослабла й ми стали на крихту необачними. Ми сиділи на стоянці, не вимикаючи двигуна «дастера», щоб від пічки йшло тепло, і розмовляли про те, як покінчимо з тим старезним і безмежно розумним монстром жіночої статі, так, неначе то пара дітей гралася в ковбоїв.

І ніхто з нас не помітив, як іззаду під’їхала Крістіна.

— Він готується до тривалої облоги, якщо це буде потрібно, — сказав я.

— Що?

— Коледжі, у які він подав заяву. Ти так досі й не зрозуміла?

— Це ті універи, які найбільше цікавлять тебе, — терпляче пояснив я.

Лі глянула на мене. Я подивився їй в очі, витискаючи з себе усмішку. Але не виходило.

— Гаразд, — сказав я. — Пройдемося ще раз. Коктейлі Молотова відкидаємо. Динаміт — річ ризикована, але на крайняк…

Хрипкий зойк, який видала Лі, увірвав мене на півслові — як і вираз безмежного переляку, що відбився на її обличчі. З широко розплющеними очима й розтуленим ротом вона дивилася кудись уперед, крізь вітрове скло. Я простежив за її поглядом, і те, що побачив, так мене приголомшило, що на мить я теж заціпенів.

Перед моїм «дастером» стояв Арні.

Він припаркувався одразу ж за нами й пішов замовляти курятину, не зрозумівши, чия це машина. Та й з чого б то? Надворі згущувалися сутінки, а один заляпаний брудом і запилюжений «дастер» у напівтемряві не відрізниш від іншого. Він зайшов у ресторан, купив собі хавчика, вийшов… і, не ймучи віри, вирячився крізь вітрове скло на нас із Лі, що тулилися одне до одного, обіймалися й зазирали в очей глибину, як кажуть поети. Випадковість, збіг обставин, не більше — страховинний, мерзенний збіг. Та тільки й досі якась частка моєї свідомості намертво переконана, що це підлаштувала Крістіна… навіть на тому повороті Крістіна привела його до нас.

Здавалося, час захолов. З горла Лі вирвався тихий стогін. Арні стояв трохи ближче, ніж на середині маленького паркувального майданчика, у своїй шкільній куртці, вилинялих джинсах, чоботах, з вовняним картатим шарфом, обв’язаним довкола шиї. Комір його куртки було піднято, і обличчя в обрамленні чорних трикутників поволі спотворювалося, бо вираз огиди й недовіри поступався на ньому місцем мертвотно-блідій гримасі ненависті. Пакет у червоно-білу смужку з усміхненим лицем Полковника на ньому вислизнув з руки в рукавичці й гупнув на втрамбований сніг стоянки для автомобілів.

— Деннісе, — прошепотіла Лі. — О Господи, Деннісе.

Арні побіг. Я подумав, що він підбіжить до машини — може, щоб виволокти мене й віддубасити. Я вже бачив, як немічно стрибаю на своїй ще не до кінця загоєній нозі під щойно увімкненими ліхтарями стоянки, поки Арні, чиє життя я рятував усі ці роки, починаючи з дитячого садка, вибиватиме з мене душу. Він побіг, і його рот спотворив жахливий вищир, який я бачив раніше — але не на його обличчі. Тепер то було обличчя Лебея.

Однак біля мого авто він не зупинився — промчав повз нього. Я розвернувся й тієї ж миті побачив Крістіну.