Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

— Гаразд, — мовив він. — Поки що нехай буде так. Мабуть. Але одне я знати повинен, Деннісе, і я хочу, щоб ти мені сказав. Ти маєш причини підозрювати, що Арні якось причетний до смерті Дарнелла й загибелі тих хлопців?

Я згадав вишкір Лебея, пласкі штани, під якими випиналися патики, що могли бути лише кістками й нічим іншим.

— Ні, — сказав я майже правду. — Це не Арні.

— Добре, — кивнув тато. — Допомогти тобі піднятися сходами?

— Я сам упораюся. Тату, ти вже йди в ліжко.

— Ага. Піду. З Новим роком, Деннісе. А якщо захочеш розповісти, то я все ще поряд.

— Розповідати нема чого.

Нема такого, що я міг би розповісти.

— Чомусь я в цьому сумніваюся, — сказав тато.

Піднявшись на другий поверх, я ліг у ліжко. Світло залишив увімкненим, але заснути так і не зміг. То була найдовша ніч у моєму житті. Кілька разів я вже думав устати й піти в спальню до мами й тата, як робив це малим. Одного разу зловив себе на тому, що підвівся з ліжка й уже взявся за милиці. Але знову ліг. Я боявся за них усіх, так, саме так. Але це було не найгірше. Тепер уже ні.

Я боявся збожеволіти. Ось що було найгіршим.

І лише коли сонце виткнулося з-за обрію, я нарешті задрімав і проспав тривожним сном три чи чотири години. А коли прокинувся, то виявив, що розум уже почав самозцілюватись від нереальності. Однак у мене виникла проблема: я просто більше не міг собі дозволити слухати цю колискову. Межу було розмито раз і назавжди.

46 / І знову Джордж Лебей

У ніч фатальну, коли авто

На колії застрягло,

Тебе я витяг, але не допомогло,

Бо ти вже згасла…[154]

Марк Діннінг

У п’ятницю п’ятого січня я одержав листівку від Річарда Маккендлеса, секретаря лібертівілльського осередку Американського легіону. На звороті розмазаним олівцем було виведено домашню адресу Джорджа Лебея в Передайз-Фоллз, штат Огайо. Більшу частину дня я носив картку в кишені штанів, а вряди-годи витягав і дивився на неї. Я не хотів йому дзвонити; не хотів знову розмовляти про його шизонутого брата Роланда; не хотів, щоб це божевілля тривало й далі.

Того вечора мама з татом поїхали в монровілльський торговельний центр, разом з Еллі, котра хотіла витратити трохи своїх різдвяних грошей на нову пару гірських лиж. За півгодини після того, як вони поїхали, я підняв телефонну трубку й поставив перед собою листівку Маккендлеса. Подзвонив у довідкову штату Огайо, і там мені повідомили, що код міста Передайз-Фоллз — 513, це західний Огайо. Узявши паузу на роздуми, я знову набрав довідкову й дізнався номер Лебея. Нашкрябав його на картці, знову замислився — цього разу пауза була довгою — а потім утретє підняв слухавку. Набрав половину номера Лебея і дав відбій. «Та пішло воно нахер, — подумав я. Мене переповнювало таке нервове обурення, якого я за собою ще не пригадував. — З мене годі, пішло воно, я йому не дзвонитиму. Дістало все, я вмиваю руки від усього цього гівняного безладу. Хай провалиться в пекло. Нахер усе».