Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

Арні витяг з холодильника ще два пива («На доріжку», — пояснив він). Я думав, чи не сказати йому, що за водіння в нетверезому стані в той час, коли його випустили під заставу, він сяде ще до того, як встигне розвернутися. Та потім вирішив, що краще буде тримати рота на замку. Ми вийшли надвір.

Перша ніч 1979 року видалася пронизливо-ясною і холодною; від такої холоднечі волога в носі замерзає за лічені секунди. Снігові кучугури обабіч доріжки виблискували мільярдами діамантових кристалів. І ось вона, Крістіна, з вікнами, затягнутими інеєм. Я втупився в неї. «Мафія, — сказав Арні. — Південна чи колумбійці». Звучало мелодраматично, але ймовірно; ба більше — звучало правдоподібно. Але гангстери стріляли в людей, викидали їх із вікон, душили. За легендою, Аль Капоне спекався одного нещасного засранця за допомогою бейсбольної битки зі свинцевим осердям. Але повести машину через засипаний снігом газон якогось чувака, врізатися на ній у стіну його будинку й потрапити у вітальню?

Може, колумбійці? Арні сказав, що колумбійці навіжені. Але щоб настільки? Я в цьому сумнівався.

Вона блищала у світлі, яке падало з будинку та від зірок, і я не знав: а що, як це зробила вона? І що, як вона дізналася про наші з Лі підозри? А ще гірше — що, коли вона дізналася про наші шури-мури?

— Деннісе, тобі на сходах допомогти? — спитав Арні, і від несподіванки я аж скинувся.

— Ні, сходами я сам спущуся, — відказав я. — От на стежці можеш подати мені руку.

— Нема питань, пацан.

Я зійшов додолу сходинками кухонного ґанку, однією рукою стискаючи поруччя, а в іншій тримаючи милиці. Уже на стежці я сперся на них, зробив кілька кроків, а тоді послизнувся. І вмить тупий біль погримотів угору лівою ногою, тією, що досі була ні до чого не придатна. Однак мене підхопив Арні.

— Дякую, — радіючи, що в голосу є привід тремтіти, сказав я.

— Пусте.

Ми підійшли до машини, і Арні спитав, чи зможу я сісти сам. Залишивши мене, він обійшов Крістіну спереду. А я взявся рукою в рукавичці за ручку, і тут мене накрило безнадійне відчуття страху та відрази. І лише тієї миті, глибоко всередині, там, де живе душа людини, я повірив у все до кінця. Тому що ручка під моїми пальцями здалася живою. Неначе якийсь живий звір, що спав. За відчуттями вона була не з хромованої сталі; Господи Ісусе, на ній неначе шкіра була. Здавалося, варто стиснути її — і я розбуджу звіра, і він люто зареве.

Звіра?

Добре, якого звіра?

Що воно таке? Якийсь іфрит? Звичайна машина, що невідь-чому стала небезпечною смердючою посудиною для демона-підселенця? Дивна маніфестація духу Лебея, який нікуди не пішов після смерті, пекельний дім з привидами, що катався на гумі «Ґуд’єр»[153]. Я не знав цього. Знав тільки, що мені страшно, дуже страшно. І сумнівався, що зможу це витримати.

— Гей, ти в порядку? — спитав Арні. — Зможеш сісти?

— Зможу, — хрипко відповів я і натиснув великим пальцем на кнопку під ручкою. Відчинив дверцята, повернувся спиною до сидіння і дозволив собі впасти на нього, з негнучкою випростаною лівою ногою. Потім узявся за ногу і затягнув її в салон. Вона була як рухомий предмет меблів. У грудях прискорено гупало серце. Я потягнув дверцята на себе й зачинив їх.

Арні повернув ключ, і, оживаючи, загуркотів двигун — так, наче він був теплий, а не холодний, мов камінь. А на мене накинувся той сморід, він линув неначе звідусіль, але найбільше сочився з оббивки сидінь: той хворобливий гнилий сморід розкладу і смерті.

Я не знаю, як вам розповісти про ту поїздку додому, ту тримильну дорогу, яка тривала не більш, ніж десять-дванадцять хвилин, щоб не видатися втікачем з притулку для душевнохворих. Немає способу бути об’єктивним; лише від самих спроб розказати я вкриваюся холодним потом і тремчу від гарячки. Немає способу відокремити реальність від плодів моєї фантазії; немає вододільної лінії між об’єктивним і суб’єктивним, між правдою та галюцинацією нажаханого мозку. Але причиною було зовсім не сп’яніння; якщо ні в чому іншому я вас запевнити не можу, то в цьому можу стовідсотково. Увесь м’який кайф від пива випарувався миттєво. А одразу за ним почався холодний і тверезий тур краєм проклятих.

По-перше, ми повернулися назад у часі.

Якийсь час машину вів зовсім не Арні; то був Лебей, розкладений мертвяк, від якого тхнуло могилою, наполовину скелет, а наполовину — гнила губчаста плоть, позеленілі витравлені ґудзики. З-під його коміра ліниво виповзало, звиваючись, хробаччя. Я чув тихе дзижчання й спершу подумав, що закоротило підсвітку панелі. Та тільки згодом до мене почало доходити, що то могли дзижчати мухи, що відкладали яйця в його плоті. Надворі, звісно, була зима, але…