Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

— Ти будь обережний, — попросив він. І хоча вголос тато цього не промовив, я раптом відчув тверду впевненість у тому, що на думці в нього був випадок із Віллом Дарнеллом. — Деннісе, будь обережний.

Лі зателефонувала наступного дня й повідомила, що її батька викликали в Лос-Анджелес у справах, пов’язаних із кінцем року, і він експромтом запропонував, щоб уся сім’я поїхала разом з ним, подалі від холоднечі й снігів.

— У мами ця ідея викликала шалений захват, і я не змогла вигадати нічого правдоподібного, щоб відмовитись, — розповідала Лі. — Це лише на десять днів, а в школі заняття почнуться тільки восьмого січня.

— Круто, по-моєму, — сказав я. — Розважся там.

— Думаєш, варто поїхати?

— Якщо не поїдеш, тоді варто перевірити голову.

— Деннісе?

— Що?

Її голос трохи стишився.

— Правда ж, ти будеш обережним? Я… ну, я останнім часом багато про тебе думаю.

Потім Лі поклала трубку, залишивши мені тільки подив і тепло. Але почуття провини нікуди не поділося. Воно трохи зблякло, проте залишалося на місці. Батько спитав мене, чи я намагаюся допомогти Арні. А я намагався? Чи просто пхав носа в ту сферу його життя, яку він чітко маркував як заборонену… а в процесі відбив у нього дівчину? І що саме зробив би чи сказав Арні, якби дізнався?

Голова розколювалася від запитань, і я подумав: «Може, воно й на краще, що Лі на якийсь час поїде з міста».

Як вона сама сказала про наших батьків, це здавалося безпечнішим.

У п’ятницю, 29-го, в останній робочий день року, я подзвонив у лібертівілльський осередок «Американського легіону» й попросив до телефону секретаря. Його ім’я — Річард Маккендлес — я роздобув у вахтера будинку, і він же дав мені номер телефону. Виявилося, що належить цей номер магазину Девіда Емерсона, «хорошому» меблевому Лібертівілля. Мені сказали почекати хвилинку, а потім підійшов Маккендлес, з гудучим рипучим голосом, за яким поставав образ дужого шістдесятирічного чоловіка — такого, наче Паттон[147] і власник цього голосу пліч-о-пліч пробивали собі шлях через усю Німеччину на Берлін, а може, по ходу й зубами виловлювали з повітря ворожі кулі.

— Маккендлес, — сказав він.

— Містере Маккендлес, мене звати Денніс Ґілдер. Минулого серпня ви організовували військовий похорон одного чоловіка, його звали Роландом Лебеєм…

— Він був вашим другом?

— Ні, ми з ним були ледве знайомі, але…

— Тоді я не мушу щадити ваші почуття, — сказав Маккендлес, і в горлі в нього рипів гравій. Звучав той голос так, наче Енді Девайна схрестили з Бродеріком Кроуфордом[148]. — Лебей був падлючим курвиним сином, і коли б моя воля, то «Легіон» би й пальцем не поворухнув, аби його закопати. Він з організації вийшов ще в сімдесятому. Якби він не пішов, ми б його вигнали. То був найсварливіший недоносок з усіх, яких тільки земля носить.

— Справді?