Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

— Тату, перестань! Це трохи…

— Ми більше тебе не бачимо: ти або ремонтуєш машину, або десь гуляєш із Лі.

— Ти вже говориш, як вона.

Зненацька Майкл розплився в усмішці — але то була сумна усмішка.

— Тут ти помиляєшся. І сильніше помилятися просто не можеш. Вона говорить як вона, і ти говориш як вона, але я просто говорю як людина, яка очолює якусь тупу миротворчу місію ООН, якій от-от можуть прострелити колективну сраку.

Плечі Арні трохи поникли; його рука знову знайшла машину й стала погладжувати, погладжувати.

— Гаразд, — сказав він. — Я розумію, про що ти говориш. Не розумію, чому тобі хочеться, аби вона тобою так попихала, але гаразд.

Сумний принижений усміх залишався на його губах, трохи нагадуючи вишкір пса, який довго полював на бабака в спекотливий літній день.

— Може, деякі речі повинні бути нормою життя. І може, є винагороди, яких ти не можеш зрозуміти, а я не можу пояснити. Наприклад… ну, знаєш, я кохаю її.

Арні знизав плечима.

— То… що тепер?

— Ми можемо поїхати покататися?

На обличчі Арні з’явився здивований вираз, та на зміну йому прийшло задоволення.

— Звісно. Сідай. Кудись поїдемо?

— В аеропорт.

Брови Арні поповзли вгору.

— В аеропорт? Чому?

— Дорогою розкажу.

— А Реджина?

— Твоя мати вже лягла в ліжко, — тихо мовив Майкл, і Арні вистачило почуття пристойності, щоб і самому трохи зашарітися.