Лоліта

юностi. Духовне й тiлесне збiгалося в нашому коханнi такою досконалою мiрою,

яка й не примариться нинiшнiм пiдлiткам, якi просто дивляться на все своїми

нехитрими почуттями й штампованим глуздом. Довго по її смертi я вiдчував, як

її думка тече крiзь мою. Задовго до нашої зустрiчi ми мали однаковi сни. Ми

зiставляли вiхи. Знаходили знаки дивної подоби. У червнi одного й того ж

року (1919-го) в її дiм i в мiй дiм, в двох несумiжних країнах, спурхнула

чиясь канарка. О, Лолiто, якби ти мене кохала так!

Я приберiг на кiнець розповiдi про Аннабеллу опис нашого невтiшного

першого побачення. Одного разу пiзно ввечерi їй вдалось обминути злiсну

пильнiсть батькiв. У дiбровцi чуйних тонколистих мiмоз, позаду вiлли, ми

знайшли собi мiсце на руїнах низького кам'яного муру. В темрявi, крiзь нiжнi

деревця виднiли арабески освiтлених вiкон вiлли - якi тепер, злегка

пiдправленi кольоровим чорнилом чуттєвої пам'ятi, я порiвняв би з гральними

картами (почасти можливо тому, що неприятель грав там у бридж). Вона

тремтiла й здригалась, коли я цiлував її в закуток напiввiдкритих губ i в

гарячу мочку вуха. Розсип зiрок блiдо горiв над нами з-помiж силуетiв

довгастого листя: ця чутлива безодня здавалась так само оголеною, якою була

вона пiд своєю легкою сукенкою. На тлi неба напрочуд ясно вирiзнялось її

обличчя, нiби вiд нього линуло слабке сяяння. Її ноги, її вабливi оживленi

ноги, були не надто стуленi, та коли моя рука вiднайшла те, чого шукала,