Лоліта

рука, крiзь пiсок, пiдповзала до мене, тулилася ближче, переставляючи вузькi

та смаглявi пальцi, а потiм її перламутровi колiна вiдправлялись у таку ж

тривалу, обачливу подорож; iнодi випадковий вал, споруджений iншими дiтьми,

молодшими, слугував нам укриттям для побiжного солоного поцiлунку; цi

недосконалi дотики доводили нашi здоровi та незвиченi тiла до такого ступеня

збудження, що навiть прохолода блакитної води, пiд якою ми продовжували

правити свого, не в змозi була нас заспокоїти.

Серед скарбiв, якi я загубив пiд час подальших мандрiв, була зроблена

моєю тiткою маленька фотографiя, що закарбувала групу сидячих за столиком

кав'ярнi просто неба: Аннабеллу, її батькiв та вельми статечного доктора

Купера, кульгавого старця, котрий того лiта упадав за моєю тiткою Сибiллою.

Аннабелла вийшла не надто гарно, адже її вловили в ту мить, коли вона

схотiла пригубити свiй chocolat glac , й тiльки по худих оголених плечах

можна було впiзнати її (оскiльки пам'ятаю знiмок) серед сонячної млявi, в

яку поступово й незворотно переходила її краса; та я, сiвши в профiль, трохи

далi вiд iнших, проступив з якоюсь драматичною рельєфнiстю: похмурий,

густобровий хлопчик, у темнiй, спортивнiй сорочцi та бiлих добре пошитих

шортах, який заклав ногу на ногу й дивився вбiк. Фотографiю було зроблено в

останнiй день нашого рокового лiта, саме за кiлька хвилин до нашої другої та

останньої спроби обiйти долю. З якогось украй прозорого приводу (iншого