Ніч ополудні

Щоранку вона приходила в блузі, облямованій вузьким мереживом, сідала за стіл і затуляла своїми пишними грудьми нотатник для записів. Лише одним неприємним елементом її гардеробу були туфлі на високих підборах з патентованої шкіри. Вона ніколи не закидала ногу, як то робила більшість жінок, з якими в своєму житті Рубашову довелось стрічатися. Походжаючи по кабінету, він постійно бачив її або зі спини, або в профіль, і що найбільше йому запам’яталося з її постави, то це аристократичний вигин шиї, коли вона писала.

Замолоду Рубашов мав небагато справ із жінками. Майже завжди вони були «товаришками», а якщо коли й «накльовувалася» любов, то починалася вона з довгих дискусій на політичні теми, що кінчалися вдосвіта потиском рук і незграбними поцілунками.

Після невдалої спроби почати товариську розмову минуло близько двох тижнів. Спочатку Орлова справді повторювала останні записані нею речення. Та невдовзі це їй обридло, і коли Рубашов переривав своє диктування, у кабінеті знову робилося тихо й порожньо, якщо не рахувати запаху її парфумів. Якось пополудні, на власний подив, Рубашов зупинився позаду неї, поклав їй руки на плечі і запитав, чи не хотіла б вона прогулятися цього вечора з ним містом. Вона не ворухнулася. Її плечі під його долонями навіть не здригнулися. Вона лише згідливо кивнула головою, не підводячи на нього погляду. Рубашов не любив легковажних жартів, але пізніше, тієї самої ночі, не втримався, щоб не засміятися:

— Можна подумати, ти й досі записуєш мій диктант... Обриси її пишних грудей видавалися в темряві добре знайомими, мовби вона завжди була з ним. Лише сережки лежали тепер на подушці. В очах її був такий самий вираз, як тоді в кабінеті, коли вона промовила речення, що врізалося в його пам’ять так само глибоко й болюче, як Скорботна Мати й невеликий бельгійський порт:

— Ви завжди можете робити зі мною все, що захочете...

— Звідки така приреченість? — спитав Рубашов, здивований і навіть трохи приголомшений.

Вона, однак, не відповіла. Можливо, вже встигла заснути. Коли вона спала, її дихання було нечутним. Рубашову здавалося, що вона взагалі не дихає. Вперше тієї ночі він побачив її сплячою: обличчя було цілком іншим, дивним і почужілим. Коли вона сиділа за робочим столом, її підборіддя завжди було похилене до грудей, і він звик до цього. Тепер воно стреміло догори, як у мертвого.

В наступні дні вона непорушно сиділа за столом, завжди зодягнута в біленьку блузку. В наступні ночі блідий силует її грудей вирізьблювався на тлі штори у спальні. Вдень і вночі Рубашов перебував біля її неповороткого, великого тіла. Її поведінка в час праці нічим не змінилася після їхнього зближення. Її голос і вираз очей були такі самі, як і тоді, коли він її вперше побачив. Жодного натяку на інтимність. Інколи, втомившись, він підходив до неї ззаду і клав долоні на плечі. Й мовчав. Її плечі залишалися непорушними. Він знаходив потрібну фразу, починав знову ходити по кабінету і диктувати.

Інколи до свого звідомлення він додавав саркастичні коментарі. Тоді вона переставала записувати і чекала, тримаючи олівець у руках, поки він скінчить «відступи». Але вона не сміялася з його дотепів, і Рубашов так і не взнав, як вона ставилась до його «думок не для запису». Лише раз, після особливо небезпечного жарту, вона, натякаючи на відомі звички Хазяїна, сказала своїм сонливим голосом:

— Ви не повинні говорити таких речей у присутності інших осіб. Ви повинні бути обачнішим...

І все-таки часто, особливо коли зі столиці прибували нові інструкції й циркуляри, він не стримувався і давав волю своїм єретичним думкам.

То був час, коли підготовка другого великого процесу над опозицією наближалася до кінця. Атмосфера у представництві зробилася особливо напруженою. Певні портрети і фотографії зникали зі стін протягом ночі. Вони висіли на стінах роками і ніхто на них не звертав уваги. Тепер білі плями самі впадали у вічі. Працівники посольства звели свої розмови до потреб служби. Спілкувалися з обережною й запобігливою ввічливістю. Під час перекусок у їдальні, коли розмови були неминучі, усі вишукували запаси фраз і слів з офіційної термінології, що в атмосфері робочої фамільярності й існуючої раніше близькості виглядало гротесково і несерйозно. Часто траплялося, що хтось починав протестувати проти перекручень сусідом чи сусідами того, що він щойно сказав, раз за разом гаряче повторюючи: «О ні, я цього не казав», — або: «Це зовсім не те, що я мав на думці». І щоб не полишити ніякого сумніву, той, що, виправдувався, кликав інших за свідків. Рубашов почував себе ніби між декорацій дивної маріонеткової вистави, де фігури-ляльки рухаються так, як того вимагають пальці майстрів, до яких прикріплені дротики. Лише Орлова, здавалося, залишалась такою, як і раніше.

А тим часом зникали не тільки портрети. Стоси книжок у бібліотеці теж виявилися прорідженими. Зникали вони непомітно, як правило, після чергових відомостей із Батьківщини. З цього приводу Рубашов і далі робив у своєму кабінеті саркастичні зауваження, але Орлова, як і раніше, сприймала їх мовчки. З бібліотечних полиць позникали всі праці про закордонну торгівлю та міжнародну валюту. Автора цих праць — народного комісара фінансів — щойно заарештували. Зникли так само всі стенограми і постанови з цього питання, прийняті на попередніх з’їздах партії. Зникли книжки й довідники про перебіг революції та її передісторію, зникли праці, в яких висвітлювалася партійна філософія, книжки про контроль за дітонародженням, підручники з військового будівництва, трактати про профспілковий рух та право робітника страйкувати в соціалістичній державі. Фактично, зникли всі суспільно-політичні студії, видрукувані раніше, як два роки тому.

На місце зниклих книг прибували нові. Видання з соціології мали тепер безліч зносок і коментарів під текстом. Старі підручники були замінені новими. Спомини старих, уже померлих вождів революції були замінені новими споминами, написаними тими самими покійниками. Одного разу Рубашов зауважив при Орловій, що єдина річ, не замінена ще новою — це старі числа газет.

А тим часом прийшло розпорядження «звідти» назначити у посольстві бібліотекаря, який би відповідав за всі необхідні зміни. Це нове навантаження поклали на Орлову. Рубашов невдоволено щось промимрив про «дитячий садок», але врешті прийняв новий стан речей, не підозрюючи навіть, які ускладнення чекають на його подругу. І ось на черговому засіданні партійного осередку Орлову заатакували одразу з кількох боків. Троє чи четверо промовців, тон яким завдавав перший секретар, почали жалітися, що кількох особливо важливих промов Хазяїна неможливо знайти у бібліотеці. І навпаки, на полицях ще й досі повно праць опозиційних авторів. Відзначено також, що праці діячів і політиків, яких недавно було демасковано як шпигунів, зрадників і наймитів чужих держав, ще майже вчора виставлялися на видному місці. Все це викликало підозру стосовно зумисних дій з боку бібліотекарки. Усі промовці говорили крижаним тоном, підкреслено коротко, по-діловому. Промови кінчалися висновком, що партія мусить бути пильною, що члени партії мають непощадно викривати всі зловорожі підступи. Хто відмовляється від такого обов’язку, той співчуває саботажникам і підтримує ворогів народу. Орлова, змушена дати пояснення, сказала своїм звичайним, урівноваженим голосом, що вона була далека від будь-якого лихого наміру і що вона детально виконувала всі надіслані інструкції. Даючи пояснення, вона звернула свій погляд на Рубашова і затримала його на ньому довше, ніж це звичайно робила в присутності інших. Збори винесли Орловій «серйозне попередження».

Рубашов, добре знаючи методи, недавно впроваджені в партії для піднесення пильності і дисципліни, втратив спокій. Він здогадувався, що десь хтось уже заварював свій трунок для Орлової, але почувався безпомічним, бо не бачив перед собою нічого конкретного, проти чого можна було б повстати на боротьбу.

Повітря у представництві дедалі розріджувалось, дихати ставало все важче. Диктуючи чергові звіти Орловій, Рубашов уже не робив саркастичних коментарів. Цей перехід у «зону безпеки» зроджував у ньому почуття особистої провини. Це почуття, що виникало від неспроможності робити й далі саркастичні зауваження під час диктування, позбавляло його також сміливості підійти до неї ззаду й покласти їй долоні на плечі.

Минуло кілька днів, і Орлова ні разу не прийшла до його кімнати. Кілька днів він збирався запитати її про причину цього охолодження, але так і не наважився. Коли ж нарешті спитав, вона промимрила щось невиразне про мігрень і замовкла. Більше вона до нього не приходила, за винятком одного разу.

Трапилось це через три тижні після зборів, на яких Орловій було винесено «серйозне попередження». Трималася вона, як і раніше, але протягом усієї ночі Рубашова пекло відчуття, що вона сподівається від нього чогось рішучого, чогось обнадійливого. Він натомість лише сказав, що радий її візитові та пожалівся на втому, яка справді його обезволювала. Прокинувшись, помітив, що вона лежить із розплющеними очима, непорушно втупившись у стелю. Спостерігаючи її задуму, він ще дужче карався відчуттям своєї провини й ніяк не міг цього депресивного почуття позбутися.

Наступного дня перед приходом Орлової до кабінету перший секретар місії сказав Рубашову ніби довірливо, але акуратно підібраними реченнями, що брат Орлової і невістка заарештовані «там». Брат Орлової був одружений з іноземкою, отож їм обом закидалися шпигунські зв’язки із її країною, а також використання цих зв’язків для потреб опозиції.