Ніч ополудні

Коли Рубашов не був зайнятий своїм записником, він завжди підходив до вікна. Годинами спостерігав прогулянки арештантів. Їх виводили групами по 12 чоловік. Вони шикувались по двоє, десять кроків між парами. У центрі кола, як вісь, стояло четверо конвоїрів, головним обов’язком яких було стежити, щоб в’язні не перемовлялися. Минало 10 хвилин і група зникала, на її місці з’являлася інша.

Перші дні Рубашов уважно вдивлявся в обличчя арештантів, силкуючись упізнати когось із знайомих, але даремно — не впізнав нікого. Зрозуміло, не жалкував. Та й не хотів зараз жодних згадок про зовнішній світ, не хотів нічого, що могло б відволікати його від основного завдання. А завдання полягало у тому, щоб обдумати все до кінця, до остаточного висновку, примиритися з минулим і майбутнім, живими й мертвими. З двох тижнів часу, даного йому Івановим, він мав ще десять днів. Упорядковувати свої думки він міг лише у записнику. Але це заняття вичерпувало його, і працювати з олівцем йому вдалося не більше двох годин на день. Поза цим його мозок працював без системи, але безупинно.

Рубашов завжди був переконаний, що ніхто його не знає так добре, як він сам. Живучи без моральних забобонів, він не мав ілюзій щодо феномена, який називався «першою особою однини», і не сумнівався, що цей феномен наділений певними імпульсами, в існуванні яких люди зізнаються не дуже охоче. Тепер, стоячи біля вікна чи завмираючи раптом на одній із цементних плит підлоги, він робив несподівані відкриття. Він відкривав, наприклад, що процеси, які помилково називаються монологами, є насправді діалогами особливого виду — діалогами, у яких один співрозмовник завжди мовчазний, а другий, усупереч усім граматичним правилам, звертається до нього займенником «я», а не «ти», наміряючись увійти до нього в довір’я і з’ясувати характер його намірів. Мовчазний співрозмовник завжди залишається мовчазним, невловимим, невизначеним у часі й просторі.

Тепер Рубашов довідався, що традиційно мовчазний партнер здатен теж говорити, часом навіть без приводу чи прохання. Його голос звучав по-новому і Рубашов прислухався до цього голосу зі щирим подивом. Прислухаючись, помічав, що його власні уста ворушаться. Не було в тому ніякої містики, навпаки — все мало конкретний характер і форму. Шляхом спостережень Рубашов поступово дійшов відкриття, що головну роль тут відіграє феномен, який протягом усіх цих років залишався німим, а тепер раптом заговорив. Називається цей феномен першою особою однини — «я».

Це відкриття поглинало його увагу набагато більше, ніж деталі недавньої бесіди з Івановим. Зрештою, він зразу вирішив, що над пропозиціями Іванова не варто гаяти часу. Було ясно — пропозиції Іванова він відкидає і ніякої участі в його грі не бере. З цього виходило, що жити йому залишилося дуже мало. Цей висновок і ліг в основу його рефлексій.

Про звинувачення в замаху на життя Хазяїна він теж не думав. Вважав це цілковитим абсурдом. Його більше цікавила особа Іванова. Коли той сказав, що їхні ролі могли б помінятися, то був, безумовно, недалеко від істини. Бо за своєю духовною біографією вони були близнятами. Правда, вони не вийшли з того самого черева, але їх живила та сама пуповина спільних ідей. Партійне оточення сформувало характер обох у найвирішальніші роки. Вони сповідували ту саму мораль, філософію, мислили тими самими категоріями. І сьогодні їхнє становище могло бути діаметрально протилежним. Він, Рубашов, міг бути слідчим і сидіти за столом замість Іванова, і той міг бути підсудним і нервово тепер поглядати на свого колишнього приятеля. І, швидше за все, Рубашов користувався б тими самими аргументами, що й Іванов. Правила гри, так чи так, були затверджені, зафіксовані. Допускалася лише варіація деталей — і тільки.

Стара звичка ставити себе на місце інших знову взяла гору. Уявив себе в ролі Іванова, побачив себе його очима, як бачив себе колись на місці Ріхарда і Малого Леві. Для Іванова він був на дні падіння і деградації, був тінню колишнього Рубашова, отож розумів і ту суміш ввічливості й зневаги, з якою Іванов його трактував. Під час допиту Рубашов запитував себе кілька разів: чи Іванов щирий, а чи грає лише певну стратегічну роль? Чи розставляє сильця, аби зловити в них Рубашова, як птаха, а чи намагається й справді показати йому вихід? Ставлячи себе на місце Іванова, переконувався, що той не фальшує. Іванов ставився до Рубашова настільки щиро, наскільки той ставився колись до Ріхарда чи Малого Леві.

Ці рефлексії теж мали форму монологу, але монологу, що плинув знайомим руслом: ота нововідкрита істота, отой мовчазний партнер залишався поза сферою рефлексій. Хоч завжди припускалося, що ця істота, власне, і є тією особою, до якої звернені всі монологи, вона залишалася й далі німою і її існування обмежувалось граматичною абстракцією на ймення «перша особа однини». Прямі запитання й логічні умовиводи не спонукали її до відповіді. Озивалась вона несподівано й без видимої причини і, на диво, під незмінний акомпанемент зубного болю. Її ментальна сфера, здавалося, була складена з таких різних і непоєднуваних частин, як простягнуті руки Скорботної Матері, коти Малого Леві, мелодія пісні з приспівом «Обернемось у прах», а також уривок речення, мовленого Орловою за певної оказії. Сфера її вираження теж була якоюсь химерною й хаотичною, наприклад: звичка потирати пенсне об рукав, бажання торкнутися білої латки на стіні в кабінеті Іванова, мимовільний порух губів, що підсвідомо шепотіли: «Я заплачу за все», — і якийсь дивний стан, в який впадав згадуючи.

Він намагався збагнути цю нововідкриту реальність. Щоб уникнути акцентування на першій особі однини, як і личить правовірному партійцеві, він перехрестив цю реальність на «граматичну фікцію». Йому залишалося жити кілька тижнів, і він відчував, як внутрішні сили підганяють його чимскоріш з’ясувати це, «продумати все до логічного кінця». Але терени «граматичної фікції», здавалося, починалися там, де кінчалися логіка й «обдумування до кінця, до остаточного висновку». Відчувалось, що суть цієї реальності — залишатися поза межами логічної думки, щоб нападати на жертву з тих недосяжних сфер несподівано, мов із засідки, і катувати її мріями й зубним болем. Весь сьомий день ув’язнення, тобто третій після допиту, Рубашов провів у болісному переживанні ще одного минулого епізоду, а саме: у згадуванні своїх взаємин із дівчиною Орловою, яку одного дня заарештували і невдовзі засудили до розстрілу.

Визначити точну хвилину, коли він проти власного бажання поринув у спогади, було неможливо, як неможливо визначити момент, коли людина засинає. Вранці на сьомий день перебування в тюрмі він працював над своїми записами. Згодом, здається, підвівся, щоб розігнути спину, а коли почув раптом дзенькіт ключів за дверима, збагнув, що вже дванадцята година і що п’ять годин він проблукав по камері, не помічаючи цієї «прогулянки». Лише тепер він помітив на плечах ковдру, яку накинув не знаючи коли, скоріш за все в хвилину навернення лихоманки. Механічно черпав ложкою з металевої миски, в яку наглядач налив супу, і знову ходив. Старий ключар зачинив двері і кілька разів зазирнув у вічко. Побачив згорблену постать Рубашова і спостеріг, що його губи ворушаться.

А Рубашов у цю мить був далеко-далеко звідси. Він вдихав повітря, насичене особливим, знайомим запахом великого, гарно збудованого тіла Орлової. Йому ввижалася її біла шия, її великі, круглі очі, що віддано слідкували за його ходою по кабінету, поки він диктував їй меморандуми й повідомлення. Вона завжди носила білі блузки, точнісінько такі, як і ті, що їх колись носили його сестри, з мереживом на рукавах і на комірі. Вона вдягала також дешеві сережки, і коли схиляла голову над блокнотом, вони випиналися кульками й виглядали зайвими. Повільна і врівноважена, вона, здавалось, була послана йому самими вищими силами, аби раз у раз своїм неймовірним спокоєм гамувати його розбурхані нерви.

Головою торгпредства в Б. Рубашов став невдовзі після випадку з Малим Леві; в нову роботу поринув він з головою. У глибині душі він дякував Центральному Комітетові за доручення йому цієї місії, яка забирала у нього всі сили і залишала обмаль часу для рефлексії.

Як правило, переведення керівників Комінтерну на дипломатичну службу траплялося надзвичайно рідко. Очевидно, Хазяїн мав щодо нього якісь свої міркування, бо у більшості випадків ієрархічні структури партапарату і Комінтерну тримались окремо, не мали між собою видимого контакту і переслідували начебто різні цілі. Лише згори, з точки зору Хазяїна ці протиріччя поставали у формах, що одна одну доповнювали й зміцнювали.

Минуло немало часу, перш ніж Рубашов звик до нової посади. Він не міг дивитися без усмішки на свій дипломатичний паспорт, уперше в житті автентичний, виписаний на справжнє прізвище. Йому було смішно, коли у поважній трійці він ішов на вечірки й прийоми і поліцаї виструнчувались перед ним, а бездоганно вбрані особи у чорних аристократичних капелюхах ходили за ним, пильнуючи його безпеку.

В атмосфері кабінетів торгпредства, розташованого при посольстві, він почувався спочатку чужим і зайвим. Він знав, що у буржуазному світі треба насамперед дбати про поведінку, дотримуючись усіх параграфів етикету, але йому здавалося, що працівники посольства дбають про ці правила аж надто ревно, так що вже й не відрізниш етикет від людини. Коли перший секретар посольства попросив Рубашова дещо змінити в одязі й трибі життя (до революції цей секретар займався підробкою грошей для партійних потреб), то зробив це не по-товариському, тепло-іронійно, але з підкресленою зверхністю і пихою. Від тону цих порад Рубашов страшенно зніяковів і ледве не вибухнув люттю.

У своєму розпорядженні він мав 12 підлеглих, кожного із чітко визначеною функцією. Мав, зокрема, першого й другого заступників, першого й другого бухгалтерів, секретарів та їхніх помічників. Здогадувався, що для них він був чимось між народним героєм та ватажком розбійників з великого шляху. Вони ставилися до нього з перебільшеною пошаною та підкресленою терплячістю. Коли секретар місії доповідав йому про якусь справу, було видно, що він з усіх сил намагається послуговуватись найпростішими словами, наче з дикуном чи дитиною.

Особиста секретарка Орлова дратувала його найменше. Він не міг лише зрозуміти, чому вона носить туфлі на таких високих підборах, та ще й із патентованої шкіри, хоча ці туфлі цілком не пасують до її простих, гарно скроєних блузок та спідниць.

Минуло більше місяця, перш ніж він звернувся до неї суто особисто. Втомившись від диктування і крокування по кабінету, він зупинився й відчув у приміщенні нестерпну тишу.

— Чому ви завжди мовчите, товаришко Орлова? — спитав він, опускаючись у крісло за своїм робочим столом.

— Якщо ви не маєте нічого проти, — відповіла вона своїм сонливим голосом, — я завжди буду повторювати останнє продиктоване вами речення...