Ніч ополудні

Умови ув’язнення Рубашова продовжували поліпшуватись. Вранці на одинадцятий день його вивели на прогулянку. Знайомий старий наглядач і той самий конвоїр, що водив його до голярні, випровадили його з камери. Віднині, сказав наглядач, йому дозволено прогулянку на подвір’ї, 20 хвилин щоденно.

Рубашов опинився у першій групі, що гуляла зразу після сніданку. Наглядач читав правила: будь-які розмови з іншими в’язнями заборонені, жестикуляція — також; заборонено передавати й приймати записки. Недотримання цих правил тягнуло за собою кару у вигляді скасування прогулянок та арешту до чотирьох тижнів у холодному й абсолютно темному ізоляторі.

Йдучи коридором, вони зупинилися біля камери 406. Наглядач відчинив двері, і Рубашов побачив камеру, подібну до власної. Помітив ліжко і ноги на ньому. То були ноги Ріпа ван Вінкеля. Мав на собі чорні черевики й штани в клітинку, обтріпані долі, але загалом мовби щойно куплені. Наглядач пробубонів низку правил і ноги почали зводитися, а тоді, не поспішаючи, опустилися на підлогу. За хвилину у дверях з’явилася підстаркувата людина, що часто кліпала очима. Все її обличчя вкрилося сіруватою щетиною. Крім поношених, але ще міцних штанів, мав на собі чорну жилетку й піджак. Ріп ван Вінкель зупинився у дверях і допитливо глянув на Рубашова. Тоді дружньо кивнув головою, і вже вчотирьох вони рушили далі.

Рубашов, котрий уже склав собі певну думку про сусіда з 406-ї, сподівався зустріти людину, розумово збочену. Натомість побачив, принаймні зовні, людину цілком нормальну. Очі в сусіда були проникливі і довірливі, як у дитини. Лише брова раз у раз сіпалася, мабуть, від довголітнього перебування у темній камері. Його хода, хоч і рухався він швидкими короткими кроками, найбільше зраджувала старість і вичерпаність. Спускаючись сходами, цей низький чоловік раптом спіткнувся й напевно впав би, коли б вартовий вчасно не підхопив його під руку. Ріп ван Вінкель щось тихо пробурмотів — надто тихо, щоб можна було розібрати, проте Рубашов здогадався, що в тому мурмотінні була щира, душевна подяка. Нарешті вони вийшли на подвір’я, де вже парами у широкому колі стояли в’язні. Пролунав свисток і коло заоберталося.

Вгорі височіло чисте, прозоре, блідо-голубе небо. Повітря ще зберігало кришталеву свіжість нічного снігопаду. З недосвідченості Рубашов не взяв ковдри й тепер мерз. Ріп ван Вінкель мав на плечах сіру накидку, яку йому при виході на подвір’я дав один з вартових. Мовчки ішов він поруч Рубашова, деколи підводячи зір до блідої голубизни неба. Краї накидки спадали до колін, ховаючи його, як ховає дзвін металеве осердя.

Не підводячи голови. Рубашов дивився на ряди вікон, намагаючись віднайти свою камеру чи камеру 402. Чомусь вірив, що, віднайшовши їх, побачить, хоч здалеку, обличчя офіцера з моноклем. Але всі вікна, заґратовані й по краях заліплені снігом, виглядали однаково, і ця цікавість раптом змінилася на співчуття до сусіда з 402-ї. «Офіцера з моноклем» ніколи не випускали з камери. Навіть не водили до голярні. Не викликали на допити...

Живе коло із в’язнів, поставлених парами, поволі оберталося. Рубашов скоса дивився на свого сусіда і бачив, що його уста ледь помітно ворушаться — Ріп ван Вінкель щось бурмотів до себе. Спочатку годі було розібрати, але з часом почувся тихий мотив: «Вставайте, гнані і голодні». Невже він справді збожеволів? Ні, божевільним він, мабуть, не був, але дивним — так. Скоса поглядаючи на сусіда, Рубашов пробував уявити собі, що означало бути відрізаним від світу впродовж двадцяти років. Двадцять років тому авто були рідкістю і мали майже комічний вигляд; радіо взагалі не було; імен сьогоднішніх партійних вождів ніхто не знав. І навряд чи хто передбачав тоді масові рухи, політичні зрушення, покручені, незрозумілі, приголомшуючі шляхи, якими пішла революція. В той час усі вірили, що двері до Утопії вже відчинено і що людство стоїть на її порозі.

Врешті Рубашов відчув, що ніяка фантазія не допоможе йому збагнути переживання сусіда, — його мистецтво дивитись на речі очима інших було тут безсиле: одна річ Іванов чи Хазяїн, чи навіть «офіцер із моноклем», і зовсім інша — Ріп ван Вінкель.

Коли їх провадили назад, до камер, Ріп ван Вінкель, зупинившись біля своїх дверей, знову поглянув на Рубашова і по-товариському підморгнув. Потім раптом закліпав очима і на його обличчі з’явився вираз страху й розпуки. На мить здалося, що він ось-ось щось скаже. Але він мовчки пішов у розчинені двері камери, залишаючи враження, що прочитані вранці наглядачем правила таки дійшли до нього.

Опинившись у себе, Рубашов відразу підійшов до стіни, що відгороджувала його від Ріпа ван Вінкеля. Але на свій стукіт не дістав ніякої відповіді.

«Офіцер із моноклем», навпаки, не відходив від муру, жадаючи найдрібніших деталей прогулянки. Рубашов терпеливо розповів йому, як пахне повітря, який там мороз, чи зустрічав він у коридорі інших в’язнів і чи вдалося порозмовляти з Ріпом ван Вінкелем. Відповідаючи на всі запитання, Рубашов почувався привілейованою особою. Адже сусід із 402-ї протягом тисяч днів і ночей нічого, крім голих стін та наглядача з ополоником, не бачив. Рубашов почував жаль до нього й незрозумілу провину.

В наступні дні у той самий час Рубашова знову виводили на прогулянку і поруч нього завжди йшов Ріп ван Вінкель. Походжали по колу мовчки, сутулячи плечі під накинутими ковдрами. Рубашов здебільшого впадав у глибоку задуму. Ріп ван Вінкель, неголений, із дитячою усмішкою на обличчі мугикав мелодію «Інтернаціоналу».

До третьої прогулянки ні Рубашов, ні його сусід не обмовились ані словом, хоча Рубашов бачив, що інші в’язні, незважаючи на пильне око вартових, переговорювались між собою. Вони розмовляли, дивлячись просто поперед себе, послуговуючись тюремною технікою — говорити лише язиком, не ворушачи губами.

На третій день Рубашов поклав записника й олівця у нагрудну кишеню так, щоб їхні кінці було видно. Очі у Ріпа ван Вінкеля відразу загорілися. Пильно стежачи за вартовими, він вибрав момент і блискавично вихопив з кишені Рубашова і олівець, і записник. Під ковдрою він щось швидко писав. Закінчивши, відірвав листок і непомітно для вартових тицьнув його Рубашову в долоню. А сам далі під ковдрою продовжував писати. Рубашов вибрав момент і зирнув на аркуш. Сподівався побачити текст, але натомість знайшов лише схему — досить акуратне відтворення контурів СРСР. Були там і найбільші міста, ріки, гори, а в центрі, як символ нової ери, майорів прапор із серпом та молотом. За хвилину Ріп ван Вінкель відірвав ще один аркуш і передав його Рубашову. На аркуші була та сама схема, мовби скалькована з попередньої.

Ріп ван Вінкель дивився з усмішкою на свого сусіда і напевно чекав похвали. Від цього погляду Рубашов дещо розгубився, та все ж спромігся на кілька слів подиву. Низенький стариган підморгнув йому і сказав:

— Цю карту я можу намалювати не дивлячись. Рубашов невиразно кивнув головою.

— Ви, мабуть, сумніваєтеся? Знаєте, протягом двадцяти років ув’язнення я тільки те й робив, що малював цю карту...

Крадькома він поглянув на вартових, тоді заплющив очі, і олівець під одіялом забігав знову. Останній начерк, виконаний наосліп, не був такий точний, як попередні, а проте все одно напрочуд акуратний. Лише прапор у центрі вийшов непропорційно великим.

— Тепер вірите? — спитав, посміхаючись. У його голосі звучало вдоволення.

— Так, — підтвердив Рубашов.