Ніч ополудні

Коли існування Церкви під загрозою, вона автоматично звільнює себе від приписів морального кодексу. Для осягнення єдності дозволені будь-які методи, включно з підступом, зрадою, брутальною силою, продажем церковних знань, ув’язненням, карою на смерть. Бо єдиний і повсюдний порядок потрібен для добра суспільства, а тому індивідуум мав бути принесений у жертву заради спільного добра.

Дітріх фон Нігайм, Єпископ Верденський, року божого 1411

Уривок зі щоденника М. С. Рубашова, писаного у п’ятий день ув’язнення.

«Остаточна істина, перш ніж утвердитись як остаточна, завжди виглядає фальшем. Той, хто в кінцевому підсумку має рацію, перед підбиттям того підсумку, на думку багатьох, робить лише помилки та шкоду.

Але хто матиме рацію у кінцевому підсумку? Сьогодні цього ніхто не знає. Отож поки що мусимо діяти в борг, продаючи душу дияволу й сподіваючись, що історія нас виправдає.

Кажуть, Хазяїн завжди має при собі «Принца» Мак’явеллі. І добре. Бо з часів Мак’явеллі нічого ліпшого не було сказано про правила політичної етики. Ми були першими, хто замінив ліберальну етику «справедливої гри» 19-го століття революційною етикою століття 20-го. І правильно зробили. Бо революція, здійснювана за правилами гри в крикет, є абсурдом. В історичні періоди загального відпруження політика може бути відносно м’якою, але в переломні моменти історії не залишається нічого іншого, крім старого правила: мета виправдовує засоби. Ми впровадили в це століття неомак’явеллізм. Інші, а саме: контрреволюційні диктатури, — лише незграбно нас наслідували. Ми були неомак’явеллістами в ім’я історичної правди, і в цьому полягала наша велич; інші — в ім’я національної романтики, і в цьому — їхній анахронізм. Тому в кінцевому підсумку історія виправдає нас, а не їх...

І все-таки в даний момент ми діємо й думаємо в борг. Викинувши за борт усі умовності й правила крикетної етики, ми залишили собі єдиний провідний принцип — логіку, що випливає з дії. Ми змушені слідувати за нашою думкою аж до останнього висновку і відповідно до цього діяти. Ми пливемо без баласту, стрімко й швидко. Тому кожен дотик до стерна є справою життя або смерті.

Не так давно наш провідний сільськогосподарський експерт Б. був ліквідований разом зі своїми тридцятьма співробітниками за те, що палко відстоював думку про перевагу нітратних добрив над поташем. Хазяїн, як відомо, руками й ногами обстоює поташ. Тому Б. і його тридцятку треба було ліквідувати як саботажників. У централізованому сільському господарстві проблема нітратів чи поташу набирає грандіозного розміру: вдалий чи невдалий вибір може вирішити навіть долю майбутньої війни. Якщо Хазяїн мав рацію, історія його виправдає й екзекуція над Б. і його тридцятьма товаришами залишиться вдало зіграною більярдною партією. Якщо ж він не мав рації, то...

Важливою є лише остаточна і об’єктивна істина. Крикетні моралісти дивляться на справу з іншої точки зору: чи діяв Б. суб’єктивно щиро, коли рекомендував нітрати? Якщо ні, то відповідно до їхньої етики він заслуговував смертної кари навіть якщо в кінцевому підсумку з’ясувалося б, що нітрати таки є кращим добривом. Якщо ж він діяв щиро, то заслуговує прощення й створення умов для подальшого пропагування нітратів, навіть, коли в кінцевому підсумку це добриво занапастить усю країну.

Зрозуміло, що така етика — цілковите безглуздя. Для нас питання суб’єктивної щирості не має жодного значення. Той, хто помиляється, мусить платити, зокрема й життям. А томму, хто йде правильним шляхом, усе буде прощено. Таким є закон історичного боргу. Таким є й наш власний закон.

Історія вчить, що брехня часто служила їй краще, ніж правда. Адже людина завжди нерішуча й тюхтіювата, і перш ніж вона вдосконалиться на один ступінь, її слід поводити пустелею сорок років. Поводити... Ні, її треба гнати через пустелю погрозами й обіцянками, терором і уявними полегшами, щоб вона завчасу не сіла відпочивати й молитися до золотих тільців.

Ми вивчали історію більш ґрунтовно, ніж інші. Від інших ми відрізняємось невблаганністю нашої логіки. Ми знаємо, що благодійність для історії — ніщо; а злочини залишаються непокараними. Ми знаємо також, що кожна помилка породжує нову помилку, за яку часто платить дорогою ціною сьоме покоління. Тому всі свої сили й здібності ми зосередили на тому, щоб не допускати помилок, і робили все, щоб знешкодити їх у зародку. Ніколи в історії людства у руках однієї людини не зосереджувалося стільки влади. Допускаючи ту чи ту помилкову думку, ми тим самим закладаємо міну під майбутні покоління. Через це мусимо карати носіїв помилкових думок, як і інших злочинців, — смертю. Нас називають безумцями за те, що ми, йдучи за своєю думкою, доходимо до кінцевих, тобто до крайніх висновків, і відповідно діємо. Нас порівнюють з інквізицією, бо ми, як і інквізитори, відчуваємо на собі всю вагу відповідальності за прийдешнє понадіндивідуальне життя. Ми подібні до великих інквізиторів тим, що, як і вони, шукаємо диявольське насіння не лише у ділах людини, а й у її думках. Ми не дозволяємо людині посідати бодай найменшу особисту сферу, навіть під власним черепом. Ми почуваємо постійну потребу впорядкувати все до останку. Наш мозок живе у такій напрузі, що найменша протидія здатна спричинити смертельне замикання. Тому нам судилось дійти до взаємного винищення.

Я був серед тих, хто відчув у собі покликання творити історію. Я думав і діяв так, як того вимагала справа. Я вбивав людей, які мені подобалися, і давав владу тим, яких ненавидів. Я лише займав місце, відведене мені історією. Я вичерпав її борг. Якщо я чинив правильно, я не маю у чому каятися. Якщо я помилявся, я заплачу за все.

Але як можна сьогодні визначити, що виявиться правдою завтра? Ми зробимося віщунами без відповідного хисту. Ми замінили візіонерство логікою. І хоч усі ми стартували з тієї самої лінії, фінішувати нам судилось по-різному. Один аргумент заперечував інший, врешті ми мусили звернутись до віри — до аксіоматичної віри у правоту своїх вчинків. Так ми дійшли до найкритичнішого моменту. Ми викинули за борт весь баласт і тримаємося завдяки одному якорю — вірі в себе. Геометрія є найнаочнішим втіленням людського мислення, а проте Евклідові аксіоми довести неможливо. Той, хто не вірить у них, бачить, як ціла будівля валиться. Хазяїн вірить у себе. Вірить твердо і непохитно. Його якірний ланцюг найміцніший. А мій ланцюг зносився, зробився тонкий, як дріт. Це факт — я більше не вірю у свою безпомильність. І тому я пропав...»

Наступного дня слідчий Іванов і його колега Клєткін, пообідавши у їдальні адміністративного крила в’язниці, сиділи за столом, з якого офіціанти вже встигли прибрати посуд. Іванов виглядав дуже змореним. Він поклав свою штучну ногу на сусідній стілець і розстібнув комір гімнастерки. Поналивав у склянки дешевого вина і допитливо глянув на Клєткіна, який, нашпанований і обважнілий у своїй накрохмаленій уніформі, сидів проти нього. Він навіть не відстібнув свого револьвера, хоча щойно закінчив зміну і мусив теж почуватися втомленим. Клєткін випив вино, і шрам на його щелепі помітно почервонів. Окрім них, у їдальні оддалік сиділо троє енкаведистів. Двоє з них грали у шахи. Третій уважно стежив за грою.

— Як справа з Рубашовим? — запитав Клєткін.

— Йому дуже тяжко, — відповів Іванов. — Але, як завжди, він логічний. І тому він врешті капітулює.