Ніч ополудні

Раптом обличчя Вінкеля спохмурніло; по ньому перебігла тінь страху.

— Що ж, тепер нічого не вдієш. Мене обманули. Мене посадили не в той потяг... — прошепотів він.

— Не розумію, — щиро здивувався Рубашов.

Ріп ван Вінкель посміхнувся лагідно й сумовито.

— Коли мене звільнили з тюрми і дали дозвіл на виїзд в СРСР, вони зіграли лихий жарт. Мене посадили в потяг, що їхав у протилежний бік. Вони думають, я цього не помітив. Але я все знаю...

Прозвучав свисток. Повертаючись до своїх камер, вони знайшли ще один момент для кількох слів.

— Мабуть, щось подібне трапилось з вами? — спитав Ріп ван Вінкель зі співчуттям. — Але не падайте духом. Одного дня ми таки дістанемося туди, — і він показав пальцем на аркуш із картою.

Потім спритно запхав Рубашову в кишеню олівець і блокнот і тихо замугикав мотив «Інтернаціоналу».

Тієї ночі, коли мав закінчитись термін, визначений Івановим для «обдумування до логічного кінця», Рубашова охопило незрозуміле відчуття. Атмосфера була насичена чимось важким, гнітючим. Цієї зміни в собі і в атмосфері він не міг нічим пояснити. Харч отримав як завше; меланхолійний звук сурми прозвучав у той самий час; із коридору лунали такі ж, як раніше, кроки обслуги. І все ж Рубашову здавалося, що атмосфера була тяжкою й задушливою. Може, від того, що один із носильників при видачі вечірньої порції подивився на нього уважніше? Може, тому, що цього вечора голос старого наглядача мав у собі дивний підтон? Хтозна. Але цього вечора він не міг зібрати думок докупи. По нервах циркулювала напруга, як по кістках ревматиків — тупий біль перед дощем.

Коли відсурмили відбій, він підійшов до вічка і зирнув у коридор. Лампи горіли на половину своєї потужності і їхнє бліде світло тьмяно падало на цементну долівку. Тиша у коридорі здавалася остаточною й безнадійною.

Рубашов ліг на ліжко. Але невдовзі підвівся, дістав записника і змусив себе дещо занотувати. Обридло. Пішов до вікна і виглянув на освітлене подвір’я. Розтавав сніг, брудний і м’який. На небі — ні зірки, все затягло хмарами. Знову підійшов до вічка — тиша, пустка й бліде електричне світло.

Незважаючи на пізню годину, почав розмову з сусідом із 402-ї.

«СПИТЕ?»— спитав офіцера.

Сусід не озивався і Рубашов почав був розчаровуватись. І раптом тихо, повільніше, ніж завжди, почулася відповідь:

«НІ. А ВИ ЩО, ТЕЖ ПЕРЕДЧУВАЄТЕ?»

«ПЕРЕДЧУВАЮ? ЩО?» — ожив Рубашов.

Його дихання почастішало. Тим часом «офіцер із моноклем», ніби навмисно, не поспішав пояснювати. Тоді постукав тихо, мовби говорив пошепки:

«КРАЩЕ ЛЯГАЙТЕ СПАТИ...»

Цей батьківський тон Рубашову не сподобався. Проте навіть віч-на-віч він не став би із ним сваритись. Непорушно лежав на ліжку, втупившись у власне, затиснене в кулаці пенсне. Тиша назовні була такою відчутною, що її тиск, здавалось, розколював слухові мембрани. І раптом зі стіни долинуло: