Розділ «І Енні»

— Годі пояснювати, — сказала вона. — Я вже пообіцяла дістати тобі папір. Який?

— У тому магазині канцелярського приладдя, куди ти ходиш…

— «Пейпер Петч».

— Так, «Пейпер Петч». Скажи їм, що тобі треба дві ризи: риза — це пачка на п’ятсот сторінок…

— Знаю, Поле, я не дурна.

— Я знаю, що ти не дурна, — відповів він і занепокоївся ще більше. Біль у ногах знову починав гомоніти, а в ділянці таза заговорив на повний голос — Пол сидів уже близько години, і розлад у ніжній частині тіла давався взнаки.

«Спокійно, заради Бога, ти ж не хочеш втратити все, що встиг здобути!»

«А чи здобув я щось? Чи просто переконую себе в цьому?»

— Попроси дві ризи білого дрібнозернистого паперу для трафаретного друку. «Гаммермілл Бонд» — гарна марка, а також «Траяд Модерн». Дві ризи такого паперу коштуватимуть дешевше за одну пачку «Кроссабл», і їх вистачить, щоби надрукувати та передрукувати книжку.

— Поїду прямо зараз, — сказала вона та раптом підвелася.

Пол занепокоєно поглянув на Енні, розуміючи, що вона знову покине його без ліків і що він залишиться у візочку. Сидіти вже було боляче, і біль стане просто нелюдським до того часу, як вона повернеться, навіть якщо поспішатиме.

— У цьому немає потреби, — похапцем вимовив він. — Можна почати й з «Кроссабл», зрештою, все одно доведеться передруковувати.

— Тільки дурні починатимуть гарну справу з поганим знаряддям.

Енні взяла пачку «Кроссабл Бонд», схопила аркуш із двома розмазаними лініями та зібгала його в м’ячик. Вона кинула те й друге до сміттєвого кошика, а потім обернулася до Пола. Скам’янілий, непохитний вираз прикривав її обличчя, наче маска. Очі зблискували, як два потьмянілі десятицентовики.

— Поїду до міста просто зараз, — сказала вона. — Я знаю, тобі кортить почати якомога швидше, оскільки ти на моєму боці … — останні три слова вона промовила з сильним, уїдливим сарказмом (а ще, подумалося Полові, з такою ненавистю до самої себе, якої Енні досі не знала). — Тож не буду навіть гаяти часу, щоб перекласти тебе в ліжко.

Вона посміхнулася, розтягуючи рота, наче лялька, та беззвучно ступила до нього у своїх білих медичних капцях. Пальці торкнулися його волосся. Він здригнувся. Він не хотів, але не зміг нічого з собою зробити. Мертвецький вишкір Енні тільки поширшав.

— Хоча мені здається, що ми можемо відкласти початок «Повернення Мізері» на день… чи два… і навіть на три. Так, може минути цілих три дні, перш ніж ти зможеш нормально сидіти. Через біль. Шкода. Я вже поставила шампанське в холодильник. Доведеться нести його назад у сарай.

— Енні, послухай, я зможу почати, якщо ти…

— Ні, Поле.

Вона підійшла до дверей, потім обернула до нього своє скам’яніле обличчя. Тільки очі, ці тьмяні десятицентовики, горіли життям із-під насуплених брів.