Розділ «І Енні»

«Можливо, я зміг би врятувати цю кляту книжку, якби сказав, що є інші копії. Вона би зрозуміла, що палити рукопис — марна справа. Вона би…»

Пола вже долав сон, аж раптом розмірене дихання стало йому в горлі, а очі вирячилися.

Так, вона би побачила, що справа марна. Вона була би змушена визнати існування зв’язків, що ведуть до непідконтрольних речей. Скривджене его занило би…

«Характер маю!»

Якби вона віч-на-віч постала перед фактом, що не могла знищити «паскудну книжку», чи не захотілося би їй натомість знищити її автора ? Зрештою, в Пола Шелдона копії не було.

Серце калатало. У сусідній кімнаті пробив годинник, і Пол почув над головою важкі кроки Енні. Тихе дзюрчання сечі. Зливання води в унітазі. Глухі стуки в стелю, поки вона йшла назад до ліжка. Рипіння пружин.

«Ти не будеш мене знову злити?»

Думки раптом пустилися чвалом, наче скакун-переросток, що вирвався з загорожі. Який висновок можна зробити з цього дешевого психоаналізу щодо його машини (якщо це взагалі можливо)? Про те, коли її знайдуть? Що цей висновок означав для нього ?

— Хвилинку, — прошепотів він у темряві, - хвилинку, хвилинку, зачекайте на дроті. Повільніше.

Він знову затулив рукою очі й знову викликав образ патрульного з темними окулярами та надміру довгими бакенами. «Ми знайшли перекинуту машину на півдороги вниз по схилу Гамбаггі», — казав патрульний, і бла-бла-бла, бла-бла-бла.

Тільки цього разу Енні не запрошує його на каву. Цього разу вона не заспокоїться, поки він не забереться з її будинку та не поїде якнайдалі. Навіть на кухні, навіть крізь двоє замкнених дверей між кухнею та гостьовою кімнатою, навіть коли гість перебуває в наркотичному дурмані, патрульний все одно може почути стогін.

Якби його машину знайшли, Енні Вілкс одразу би дізналася, що справи кепські, чи не так?

— Так, — прошепотів Пол. Ноги знову починали боліти, але він майже не зважав на це, охоплений жахом від останньої здогадки.

Справи в Енні будуть кепські не тому, що вона забрала його до себе, тим паче якщо від місця аварії до її будинку ближче, ніж до Сайдвіндера (а Пол вважав, що так і є). За це її мають нагородити медаллю та пожиттєвим членством у фан-клубі Мізері Честейн (Пола доводило до сказу, що така річ існувала насправді). Проблема полягала в тому, що вона забрала його до себе, розмістила в гостьовій кімнаті та нікому про це не сказала. Ніякого дзвінка в місцеву лікарню: «Це Енні Вілкс, я зараз на дорозі, що веде з гори Гамбаггі. Тут якийсь хлопець, виглядає так, наче Кінг-Конг мав його за батута». Проблема в тому, що вона накачала його наркотою, до якої у неї, звісно, не мало бути доступу (навіть якщо Пол не такий «затарений», як йому це здається). Проблема в тому, що на додачу до наркотиків вона мала дивні методи лікування: встромляла голки в руки, майструвала шини з відпиляних шматків алюмінієвих милиць. Проблема в тому, що Енні Вілкс про щось свідчила в Денвері… «І вона стала головним свідком у справі , — подумав Пол, — закладаюся на будинок із садочком, що так воно й було» .

Тож вона спостерігає, як коп від’їжджає на своєму кришталево чистому (тобто за винятком зліплених кавалків снігу та солі, які ховаються під заднім бампером та підкрилками) поліцейському автомобілі, і Енні знову почувається в безпеці… але не в цілковитій безпеці, бо тепер вона — наче звір, що тримає носа за вітром. Постійно тримає.

Копи шукатимуть, шукатимуть і шукатимуть, бо він не якийсь там Джо Бло з Кокомо, він — Пол Шелдон, літературний Зевс, із брови якого вийшла Мізері Честейн, повелителька сміттєвих баків і королева супермаркетів. Може, коли вони його не знайдуть, то припинять пошуки чи почнуть копати в іншому місці. Але, може, один із Ройдманів бачив, як тої ночі Енні проїжджала на своїй Старій Бессі, а на задньому сидінні виднілося щось підозріле, що за формою нагадувало людину, загорнену в плед. Навіть якщо вони нічого не бачили, Енні не виключала можливості, що Ройдмани можуть усякого про неї понавигадувати — бо вони її не люблять.

Копи повернуться, і наступного разу її гість поводитиметься не так тихо.

Пол пригадав, як безпорадно забігали її очі, коли вогонь у жаровні мало не вирвався з-під контролю. Він бачив, як вона водила язиком по губах. Бачив, як вона бігала туди-сюди, стискаючи та розтискаючи кулаки, як раз у раз зазирала до гостьової спальні, де лежав він, загублений у хмарі. Як раз у раз вона скрикувала «Лишенько!» в порожніх кімнатах.

Вона вкрала рідкісного птаха з надзвичайним пір’ям, рідкісного птаха родом із Африки.

Що буде, якщо її викриють?