Розділ «І Енні»

— Добре, — замурмотів він, — добренько! Не скуби мене, заради Бога.

Він насилу розплющив очі. Повіки були важкими, наче до них почепили цементні блоки. І тої ж миті у роті з’явилася ложка, з якої в горло полився гарячий суп. Пол почав ковтати, щоб не захлинутися.

Раптом нізвідки (найбільш грандіозне повернення на пам’яті коментатора, пані та панове! ) у поле зору увірвався Хочу-Їстоньки, наче перша ложка супу пробудила нутрощі Пола від гіпнотичного трансу. Решту він проковтнув швидше, ніж Енні встигала підносити йому ложку до рота. Поки він лигав та хлюпав, голод лише посилювався.

До Пола прийшов невиразний спогад, як вона викотила геть із кімнати лиховісну димучу жаровню, а натомість вкотила дещо, що він у своєму одурманеному сутінковому стані прийняв за продуктовий візок. Подібна ідея не викликала в нього жодного подиву чи зацікавлення. Зрештою, він гостював у Енні Вілкс. Жаровня, візочки з магазинів, завтра буде лічильник з парковки чи ядерна боєголовка. Поки мешкаєш у парку розваг, забавам краю не буде.

Тоді він був поринув у забуття, але зараз збагнув, що продуктовий візок виявився складеним інвалідним кріслом на колесах. Він сидів у ньому, понівечені ноги нерухомо випросталися вперед, тіло в ділянці таза набрякло з незвички та було невдоволене своїм новим становищем.

«Вона перенесла мене, поки я спав, — подумав він. — Підняла мене. Поки я спав, як дрова. Боже правий, ото вона сильна».

— Готово! — сказала Енні. — Рада бачити, що ти так гарно поїв супу, Поле. Гадаю, ти одужаєш. Не скажу, що будеш як новенький, — то, на жаль, ні, але якщо в нас більше не трапиться подібних… подібних непорозумінь … гадаю, ти чудово собі одужаєш. А зараз я перестелю цю стару погану постіль, а коли вправлюся, то перевдягну тебе , старий поганцю, а потім, якщо тобі не болітиме сильно і якщо ти ще будеш голодний, я нагодую тебе тостами.

— Дякую, Енні, - покірно мовив він і подумав: «Горло. Якщо згадаю, то дозволю тобі облизати губи й сказати «Лишенько!». Але тільки раз, Енні.

Один- єдиний раз».

За чотири години він лежав у ліжку та був готовий спалити всі свої книжки за єдину пігулку новрілу. Поки він сидів у кріслі, усе було добре (не беручи до уваги кількість дуру в його крові, яка би приспала половину Прусської армії[40]), але зараз Пол почувався так, наче в нижній частині тіла вирував бджолиний рій.

Він дуже голосно кричав, мабуть, їжа щось — таки зробила йому, бо він не пригадував, щоб кричав так голосно відтоді, як виринув із темної хмари.

Пол відчував, що Енні, виключена, вимкнена з розетки, довго стояла в коридорі перед дверима його спальні та порожнім, нерухомим поглядом вивчала чи то дверну ручку, чи то візерунки ліній на власній долоні.

— Ось, — вона дала йому ліки. Цього разу дві пігулки.

Він проковтнув їх, тримаючи Енні за зап’ясток, аби дотягнутися до склянки.

— У місті я купила тобі два подарунки, — сказала вона, встаючи з ліжка.

— Невже? — прохрипів він.

Енні вказала на інвалідний візок зі сталевими підпорами для ніг, який похмуро прилаштувався в кутку.

— Другий я покажу тобі завтра. А тепер спи, Поле.

Проте сон довго не йшов. Пол плив у наркотичному тумані та розмірковував про ситуацію, в яку потрапив. Тепер стало трохи легше. Легше думати про це, ніж про книжку, яку ти створив, а потім знищив.

Думки… уривки думок, наче клаптики тканини, з яких можна зшити стьобану ковдру.