Розділ «І Енні»

— Поле? Я чекаю. Я можу чекати цілий день. Хоча припускаю, що ти швидше впадеш у кому, бо вже перебуваєш у напівкоматозному стані, і я вже багато…

Її голос перейшов у тихе гудіння.

«Так! Дай мені сірники! Хоч паяльну лампу! Тягни сюди Бейбі Г’юї [39] та цистерну напалму! Якщо схочеш, я поцілю в цю книжку боєголовкою, суче ти вухо!»

Так говорив прагматик, спраглий життя. Інша половина, яка вже починала здаватися та впадати в коматозний сон, розпачливо гукала з темряви: «Сто дев’яносто тисяч слів! П’ять життів! Два роки роботи!» І, зрештою, остання крапля: «Правда! Що тобі, в біса, відомо про ПРАВДУ!»

Рипнули пружини — Енні встала з ліжка.

— Отакої! А ти дуже впертий хлопчисько, мушу визнати, проте я не маю часу сидіти біля тебе цілу ніч, як би мені того не хотілося! Я майже годину провела за кермом, поспішала назад додому. Незабаром я зайду до тебе, подивлюся, чи ти не змінив…

— То спали його сама! — загорлав Пол до Енні.

Вона озирнулася, поглянула на нього й вимовила:

— Ні. Я не можу цього зробити, як би мені не хотілося позбавити тебе страждань.

— Чому ні?

— Бо ти мусиш зробити це з власної волі, - манірно відповіла вона.

Тоді він засміявся, і обличчя Енні потемніло вперше з того часу, як вона повернулася. Вона вийшла з кімнати, тримаючи рукопис під пахвою.

Коли за годину Енні повернулася, Пол узяв сірники.

Вона поклала титульну сторінку на ґратку. Він кресав одну «синю голівку» за іншою, але нічого не виходило — то сірник випадав із рук, то запальна суміш кришилася.

Тож Енні взяла коробку, запалила сірника та вклала запалену «голівку» йому в руку. Він торкнувся нею кутика сторінки, впустив сірника крізь ґратку й став зачаровано спостерігати, як полум’я спочатку лизнуло, а потім поглинуло папір. Цього разу Енні прихопила з собою виделку для барбекю і, коли сторінка почала скручуватися та догоряти, проштовхнула її крізь отвори.

— Так рукопис ніколи не згорить, — сказав Пол. — Я не можу…

— Ні, ми швиденько впораємося, — відповіла Енні. — Ти мусиш спалити кілька сторінок — на знак того, що все зрозумів.

Тепер вона поклала на ґратку першу сторінку «Швидких автівок», і він пригадав, як понад двадцять місяців тому написав ці слова у своєму нью-йоркському будинку:

«Коліс я не маю, — сказав Тоні Бонасаро та пішов назустріч дівчині, яка спускалася сходами, — до того ж повільно вчуся, проте швидко їжджу».

Спогади про той день виринули, наче ностальгія від «Золотих шлягерів», почутих по радіо. Він пригадав, як ходив по квартирі, човгав із кімнати в кімнату, важкий від книжки — навіть не важкий, тягітний , і в нього починалися пологи. Він пригадав, як уранці знайшов під диваном ліфчик Джоани, а минуло вже три місяці, як вона поїхала. Он як працює служба прибирання. Він пригадав шум вулиць Нью-Йорка та далекий, розмірений церковний подзвін, що зазивав вірян на службу.