Розділ «Частина третя Рой Фріман»

— Не думаю, Метте, що ми були достатньо розумні. І мені б не сподобалося розрізати людей.

Два

Виправний центр Потосі, велетень із червоної цегли, оточений колючим дротом із електричним струмом, лежав посеред прерії, наче великий звір, який потрапив у пастку. Це була в’язниця суворого режиму, у якій близько восьмисот в’язнів відбували свій термін поряд із сотнею охоронців та обслуговуючим персоналом. Декілька прив’ялих дерев обабіч стоянки для відвідувачів були єдиною кольоровою плямою в цьому сумному пейзажі.

Метт припаркував машину, і ми пішли до службового входу із західного боку, пройшли двором, вимощеним червоним, наче кров, щебенем, а тоді пішли коридором, який вів усередину будівлі. Метт віддавав честь чоловікам у формі, котрих ми зустрічали. Ці суворі чоловіки бачили занадто багато.

Ми пройшли крізь металошукач, зібрали особисті речі з пластикових лотків і увійшли до кімнати без вікна, вистеленої лінолеумом, у якій ряд столів та стільців були прикріплені до підлоги.

Офіцер Гаррі Мотт, що дав мені звичні інструкції, розмовляв із сильним південним акцентом:

— Зустріч триватиме рівно годину, коли хочете закінчити її швидше, скажіть офіцерам, що супроводжуватимуть ув’язненого. Фізичний контакт під час зустрічі заборонений, і будь-який предмет, що схочете дати ув’язненому чи який він схоче дати вам, треба попервах оглянути. Під час зустрічі ви полишатиметеся під постійним наглядом камери, будь-яка інформація, що ви отримаєте, може бути використана під час судового розгляду.

Я послухав промову, яка мені вже була відома, і він вийшов. Ми з Меттом сіли.

— Отже, тут ти працюєш, — сказав я.

— Це не найщасливіше місце у світі, — мовив він похмуро. — І завдяки тобі один із моїх вихідних пропав задарма.

— Я куплю тобі хороший обід, коли вийдемо звідси.

— Мабуть, тобі варто купити мені щось випити.

— Тоді тобі доведеться пити самому.

— Ти можеш подати сигнал ось так, — сказав він, кивнувши підборіддям у кут, з якого була спрямована на нас камера. — Джулія сьогодні на службі в моніторинговому центрі.

Він піднявся.

— Мушу бігти за покупками. Я повернуся за годину, щоб забрати тебе звідси. Поводься гарно і зроби так, щоб ніхто не постраждав.

Перш ніж вийти, він помахав рукою у відеокамеру, і я уявив його дружину, яка сидить на стільці, дивлячись на ряд відеоекранів попереду. Вона була сильною жінкою, майже такою високою, як Метт, народилася і виросла десь у Північній чи Південній Кароліні.

Я зачекав кілька хвилин і почув рипіння дверей. Френк Споел увійшов у супроводі двох озброєних офіцерів. Він був одягнений у сірий комбінезон. Ліворуч на грудях у нього виднілася біла табличка з його іменем. Руки залишалися за спиною, у наручниках, а на ногах висіли кайдани з ланцюгом, які сповільнювали його крок і брязкали з кожним рухом.

Він був низьким і кістлявим, і якби ви зустріли його на вулиці, не глянули б на нього двічі. Але багато хлопців, які закінчують за ґратами за виняткові вбивства, на вигляд саме такі, як він — майже звичайний чувак, як-от механік чи водій автобуса. До вісімдесятих можна було впізнати злочинців за татуюваннями, які вони зробили у в’язниці, але потім усі почали розмальовувати чорнилом свої шкури.

Споел сів на стілець навпроти мене, посміхнувся, вишкіривши зуби, жовті, наче яєчня. У нього були вуса пісочного кольору, які спадали по обидва боки рота і з’єднувалися з бородою. Він лисів, і кілька пасом волосся, яке покривало його череп, прилипли від поту.