Розділ «Частина третя Рой Фріман»

— Дякую, але по мене заїде друг.

— Гаразд, але ви не сказали мені, чим заробляєте на життя.

— Я колишній поліціянт, детектив у відставці.

— Ого, я б ніколи не вгадав. Знаєте той жарт про трьох офіцерів поліції, які заходять у бар?

Він розповів мені один із нудних жартів, та я не вловив гумору.

Коли ми приземлилися, він дав мені свою візитку, яка була настільки барвистою, що більше скидалася на маленьку різдвяну листівку, і гордовито сказав мені про можливість дістати все, про що б я тільки не подумав. Я маю тільки зателефонувати йому і сказати, чого саме потребую. Уже на виході я побачив, як він розмовляв із дівчиною, одягненою, наче співачка кантрі, у джинси «Левіс», картату сорочку, шкіряний жилет та ковбойський капелюх, насунутий на її довге біляве волосся.

Метт чекав на мене біля газетного кіоску.

Ми вийшли з аеропорту й зайшли в кав’ярню поблизу. Мене не чекали у виправному центрі Потосі в найближчі декілька годин.

Ми були колегами протягом восьми років у міському департаменті поліції у Вест Віндзорі. На початку дев’яностих Метт поселився в Міссурі, але ми залишилися друзями й час від часу розмовляли по телефону, тримаючи один одного в курсі того, що відбувалося, а двічі чи тричі я відвідував його, і ми їздили на полювання. Метт працював у виправному центрі Потосі впродовж одинадцяти років і от-от мав виходити на пенсію. Усе своє життя він холостякував, а одружився двома роками раніше, і мене запросили на весілля. Відтоді ми один одного не бачили.

— Скидається на те, що одруження тобі до душі, — сказав я йому, висипаючи пакетик цукру в горня кави, розміром наче супова миска. — Ти здаєшся молодшим.

Він сумно посміхнувся. Метт завжди мав вигляд пригнобленої людини, переконаної, що її спіткає якась катастрофа. Оскільки він був із себе високим і статним, ми прозивали його в департаменті Фоззі, як ведмедя в «Маппет-шоу». Це було дружнє прізвисько, не жорстоке — Метт Домініс усім подобався.

— Я не можу скаржитися. Джулія — чудова, і все добре. Але я зараз у такому віці, коли все, що я хочу, — хороша пенсія, щоб насолодитися своїми золотими роками. До того, як, знаєш, може трапитися інсульт, і я мочитимуся, наче немовля. Я хочу з’їздити в Луїзіану або надовго поїхати у відпустку у Ванкувер. Можливо, ми навіть подамося в Європу, хтозна. Мені набридло охороняти тих мудаків увесь час. Але вона каже, що варто почекати.

— Я вже три роки на пенсії, приятелю, та, окрім поїздки в Сіетл, коли народилася моя внучка, і ще двох поїздок сюди, ніде не був.

— Гаразд, я розумію, про що ти. Можливо, я не поїду в Луїзіану чи клятий Ванкувер. Але хочу вставати вранці, пити каву і читати газету, не думаючи, що маю провести решту дня із засудженими в тій проклятій бетонній коробці. До речі, про Сіетл. Як там Діана й Тоні?

Діана була моєю колишньою дружиною, яка переїхала в Сіетл після розлучення, а Тоні — мій син, якому саме мало виповнитися тридцять вісім років. Очевидно, Тоні вважав, що в розлученні винний я, і ніколи не припиняв критикувати за це. Він завжди казав: «Ти все зіпсував». Тоні мав рацію, я справді все зіпсував. Але мені подобається думати, що людям варто інколи прощати іншим. Щодо мене, то я заплатив високу ціну за тодішню дурість і прожив самотньо майже тридцять років.

Тоні одружився три роки тому, і моїй онуці Ерін уже півтора року. Я бачив її лише один раз, одразу після народження.

Я розповів Меттові кілька почутих від Діани кумедних історій про онуку, а тоді він несподівано змінив тему.

— Як ти думаєш, що трапилося з тим хлопцем, Френком Споелом? Після всіх цих років…

— Трапилося так, що три місяці тому через цю саму історію зі мною зв’язався репортер, отож я почав переглядати справу знову.

— Який збіг…