Розділ «Частина перша Пітер Кац»

Сьогодні я розумію, що був вражений раптовою зміною, яка сталася в той момент у моєму житті, і що в усіх аспектах я перебільшував своє значення — «Сіґніче» — це не «Нью-Йоркер», і авторам видавали не чеки, а безкоштовні примірники. Що я тоді не зрозумів: за ті кілька днів Лора теж змінилася. Коли я озираюся назад, то бачу: вона здавалася віддаленою, завжди була чимось заклопотана і дедалі менше говорила зі мною. Двічі чи тричі я застав, як вона приглушеним голосом розмовляє по телефону, і щоразу вона клала слухавку, щойно помічала мене.

Майже щодня я ходив до дому Вайдера, працював по три-чотири години в бібліотеці, де повільно починав вимальовуватися порядок, і я проводив вечори з Лорою, відмовившись від будь-якої іншої діяльності. Але переважно вона приносила додому роботу, і, згорбившись, сиділа на підлозі посеред книг, купи паперу і ручок, наче шаман, який проводить таємний ритуал. Якщо я правильно пам’ятаю, ми навіть не кохалися. Хоча я вставав дуже рано, здебільшого помічав, що вона вже пішла, не розбудивши мене.

А тоді одного дня в бібліотеці Вайдера я наткнувся на рукопис.

Під полицями навпроти дверей стояла невелика шафка, яку я ніколи раніше не відчиняв. Я шукав якийсь папір, щоб зробити схему остаточного розставлення полиць біля дверей, а саме звідти я починав роботу, тому замість того, щоб спуститися вниз і принести папір із професорового письмового столу, вирішив заглянути в ту шафку. Я відчинив її й знайшов пачку паперу, кілька старих журналів, багато олівців, кулькових ручок і маркерів.

Коли я витягував папір із шафки, він упав й аркуші розлетілися по всій підлозі. Ставши навколішки, щоб їх зібрати, я помітив, що кінчик одного з олівців у шафі, здавалося, врізається у стіну, протикаючи те місце, де дві стінки повинні з’єднуватися між собою. Я нахилився, щоб краще роздивитися, відсунув інші предмети вбік і виявив, що ліва сторона шафки мала фальшиву стінку, за якою був простір розміром із телефонний довідник. І в цій ніші я знайшов пачку паперу в картонній теці.

Я витягнув її та побачив, що на обкладинці немає надпису, котрий би ідентифікував рукопис. Гортаючи його, я помітив: це праця з психіатрії чи з психології, але сторінки з назвою чи автором не виявилося.

Сторінки, здавалося, написані щонайменше двома різними почерками. Деякі з них були надруковані, інші написані чорним чорнилом і дуже дрібним почерком, а решта — синьою кульковою ручкою іншим почерком, великими нечіткими літерами з нахилом ліворуч. І машинописні, й рукописні сторінки мали виправлення, і подекуди до них були скотчем приклеєні додатки з одного чи двох абзаців.

Я подумав, що це, напевне, чернетка (або одна з чернеток) відомої книги професора Вайдера, про яку мені розповідала Лора, або ж це рукопис старої, вже опублікованої праці.

Швидко прочитавши перші кілька сторінок, що рясніли незнайомими мені науковими термінами, я потім поклав рукопис назад, намагаючись розташувати речі більш-менш так, як їх знайшов.

Мені не хотілося, щоб Вайдер помітив, що я виявив його сховок або рився в його будинку.

Одного разу пополудні я геть забув про час, і спустившись униз, наткнувся на професора, який розмовляв із Дереком. Дерек пішов, і Вайдер запросив мене залишитися на вечерю. Він був стомлений і здавався похмурим та заклопотаним. Мимохідь він привітав мене з публікацією оповідань, про що він, імовірно, дізнався від Лори, однак не розпитував про це детальніше, хоча я б з радістю розповів. Почався сильний снігопад, і я подумав, що мені було б краще піти, позаяк дороги можуть перекрити, проте не наважився йому відмовити.

— Запросимо Лору приєднатися? — запропонував він. — Ну ж бо, я наполягаю. Якби я знав, що ти ще тут, я би й сам запросив її. Сьогодні ми працювали разом.

Поки він шукав у холодильнику стейки, я пішов у вітальню і зателефонував додому. Лора відповіла майже одразу. Я сказав, що Вайдер запросив нас обох на вечерю.

— Він сам запропонував зателефонувати мені? — пробурчала Лора. — Де він зараз?

— На кухні. А що?

— Річарде, я недобре почуваюся. Погана погода, і я б радила тобі якомога швидше йти додому.

Я не наполягав. Сказав їй, що повернуся, як тільки зможу, і поклав слухавку.

Коли я повернувся до покою, Вайдер здивовано на мене подивився. Він зняв піджак, на ньому був білий фартух із червоною вишивкою на грудях: «Я не знаю, що роблю». Здавалося, він схуд, і кола під очима стали темнішими, ніж раніше. Освітлене різким неоновим кухонним світлом, його обличчя здавалося старшим на десять років, а впевнена манера поведінки того вечора, коли ми зустрілися, здавалося, поступилася місцем майже зацькованому вигляду.

— Ну, що вона сказала?

— Вона сказала, що їй не хочеться виходити в таку погоду. І…