Розділ «Частина перша Пітер Кац»

Вона була короткозора і, коли не носила окулярів, то примружувала очі, щоб щось бачити, тому видавалася сердитою. Лора подивилася на мене, насупилася і показала язика.

— Не будь таким упертим песимістом! Песимісти мене нервують, особливо молоді. Щоразу, ще дитиною, коли я пробувала щось нове, мій батько постійно втовкмачував мені, які непереборні труднощі стояли між мною і моєю мрією. Думаю, саме тому я в п’ятнадцять покинула живопис, хоча мій учитель казав, що я дуже талановита. Коли я поїхала на свій перший міжнародний математичний конкурс у Франції, він попередив мене, що журі може бути упередженим на користь французьких учасників, отож не варто й сподіватися.

— І сказав правду? Вони були упереджені на користь сироїдів?

— Швидше за все, що ні. Я посіла перше місце, а хлопець із Меріленду — друге.

Вона поклала шматок шкіри на стіл, натягнула на носа окуляри й притисла коліна до грудей, обхопивши їх руками, наче раптом змерзла.

— Річарде, у мене відчуття, що все буде добре. Ти народився, щоби бути письменником, я це знаю, і ти теж це знаєш. Але тобі нічого не подадуть на блюдечку. Після того як тато помер, коли мені було шістнадцять, я передивилася всі ті речі, які він тримав під замком у шухляді столу, а я завжди хотіла поритися там. Серед його паперів я знайшла маленьку чорно-білу фотокартку дівчини приблизно мого віку, її волосся було прибране назад обручем. Вона не була дуже красивою — звичайна дівчина, — але очі мала красиві. Я показала фото мамі, і вона бовкнула, що то татова дівчина шкільних часів. Він чомусь зберігав фото всі ці роки. Знаєш, що я маю на увазі? У нього хтозна чому не було сміливості залишитися з цією дівчиною, і він зібрав у собі стільки нещастя, що поширював його на всіх навколо, він став мов каракатиця, що бризкається чорнилом, щоб сховатися. А тепер, знімай штани, кеп. Хіба не бачиш, тебе чекає гола дама?

Виявилося, що Лора мала рацію.

Через тиждень ми їли піцу в італійському ресторані на Насса-стрит, коли мені раптом спало на думку негайно зателефонувати в офіс «Сіґніче».

Я зайшов у телефонну будку біля дверей у туалет, кинув у щілину кілька четвертаків і набрав номер із візитки, котру носив з собою ще з лекції. Мені відповіла молода жінка, я відрекомендувався і попросив покликати містера Гартлі. Через кілька секунд на іншому кінці лінії я почув голос редактора.

Я нагадав йому, хто такий, і він одразу зрозумів.

— Гарні новини, Річарде. Я ставлю вас у наступний номер, який вийде в січні. Це буде потужний номер. Після свят у нас завжди збільшується кількість читачів. Я не змінив навіть коми.

Я був приголомшений.

— Яке оповідання ви вибрали?

— Вони короткі, тому я вирішив опублікувати всі три. Виділяю вам п’ять сторінок. До речі, нам знадобиться ваша фотографія, чорно-біла, портретного формату. Також нам потрібна коротка біографія.

— Це звучить неймовірно… — сказав я і вслід пробурмотів якісь слова вдячності.

— Ви написали дуже хороші оповідання, і цілком природно, що їх повинні прочитати. Я б хотів зустрітися з вами після свят, щоб краще познайомитися. Річарде, якщо ви так продовжуватимете, вас чекає гарне майбутнє. Веселих свят! Радий повідомити вам хороші новини.

Я побажав йому веселих свят і поклав слухавку.

— Ти сяєш, — сказала Лора, коли я сів за стіл. — Гарні новини?

— Вони планують у січні опублікувати всі три оповідання, — сказав я. — Всі три, уяви! «Сіґніче!»

Ми не святкували з шампанським. Ми навіть не пішли в ресторан. Ми провели вечір удома, тільки вдвох, будували плани на майбутнє. Здавалося, зірки були так близько, що можна було протягнути руку і торкнутися до них. Такі слова, як «журнал «Сіґніче», «три оповідання», «чорно-біла фотографія» й «опублікований письменник», кружляли в моїй голові, як карусель, формуючи невидимий ореол слави та безсмертя.