Розділ «Частина перша Пітер Кац»

Він приваблював мене, бо то був саме такий будинок, у якому я хотів би жити, якби був успішним письменником і якби той успіх заповнив мої кишені купою грошей. Оскільки моє навчання у Принстоні добігало кінця і я почав серйозно задумуватися про те, що робитиму далі, я надзвичайно хвилювався, що все піде не так, як того хотілося. Кілька оповідань, які я на той час розіслав у літературні журнали, дістали відмови, хоча деякі з них супроводжувалися словами заохочення від редакторів. Я працював над романом, але не зовсім розумів, чи справді він вартий напруженої роботи.

Альтернативою могло б бути нудне життя жалюгідного відлюдькуватого вчителя англійської мови в якомусь маленькому містечку, в оточенні глумливих підлітків. Я б докотився до життя у твідових піджаках зі шкіряними латками на ліктях та з папкою, у якій зберігав би чернетку книжки, яку ніколи не закінчу, і яка була б ярмом на моїй шиї.

Будинок видався мені загальновизнаним символом успіху, і на декілька хвилин я уявив, що він мій, що я живу там із жінкою, яку кохаю і яка вже стала моєю дружиною. Я зробив перерву перед написанням наступного бестселера і спокійно й розслаблено чекаю на Лору, щоб разом провести вечір у «Таверн» на Ґрін-стрит чи в «Фор Сізонз», де нас би впізнавали та зацікавлено й захоплено спостерігали за нами.

Але цей образ швидко почав танути, наче від контакту з руйнівною хімічною субстанцією, коли я згадав: дім належить чоловіку, якому я не зовсім довіряю. Хоча я був схильний вірити, що Лора казала мені правду і їхні стосунки були суто професійні, щоразу в тому будинку я не міг приборкати свою уяву. Наче я бачив, як вони паруються просто на дивані у вітальні або як піднімаються в спальню, вже голі, й розважаються там, допоки не впадуть на простирадла. Я уявляв всі збочені ігри, до яких докотилася Лора, щоб роздражнити старого, повзаючи під його столом зі спокусливою посмішкою на обличчі, у той час як він розстібав штани й робив непристойні натяки.

Навіть коли його там не було, Вайдер позначав свою територію, неначе кожен предмет був частиною його особистого вівтаря.

Того ранку я погодився зустріти Лору біля військового меморіалу в парку о третій пополудні, щоб ми встигли на поїзд до Нью-Йорка. О другій я замкнув двері бібліотеки й спустився, щоб приготуватися до виходу. Я ледь не зомлів, коли побачив високого хлопця — він сидів посеред вітальні. Він тримав предмет, що я миттєво ідентифікував як молоток.

Район уважався спокійним, але в ті роки газети були завжди переповнені історіями про пограбування і навіть убивства.

Хлопець, одягнений у парку, бавовняну толстовку та джинси, зупинився і подивився на мене. Моє горло пересохло, і коли я спробував заговорити, то ледь впізнав свій голос.

— Чоловіче, хто ти в біса такий?

Якусь мить він стояв непорушно, наче не знав, що відповісти. У нього були велике кругле неприродно бліде обличчя, скуйовджене волосся та кількаденна щетина на щоках.

— Я Дерек, — нарешті відповів він, наче я мав чути про нього. — Джо, я маю на увазі професора Вайдера, попросив мене відремонтувати отой ламбрекен.

Він показав своїм молотком на одне з вікон, і я помітив на підлозі ящик з інструментами.

— Як ти зайшов? — запитав я.

— У мене є ключі, — відповів він, показуючи на кавовий столик біля дивану, на якому лежала в’язка, про яку йшлося. — А ти з бібліотеки, правильно?

Я здогадався, що це той колишній пацієнт, про якого згадувала Лора та який відповідав за ремонт у будинку Вайдера.

Я поспішав, тому не затримався, щоб запитати його ще дещо, і не зателефонував Вайдеру, щоб перевірити Дерекові слова. Зустрівши Лору десь через годину, я розповів їй про зустріч, що ледь не спричинила серцевий напад.

— Того чоловіка звати Дерек Сіммонз, — сказала вона мені. — Він у професора вже декілька років. Насправді саме Вайдер піклується про нього.

Дорогою до станції Принстон Джанкшн, де ми збиралися сісти на поїзд до Нью-Йорка, Лора розповіла мені Дерекову історію.

Чотири роки тому його звинуватили у вбивстві власної дружини. Вони жили в Принстоні, були одружені п’ять років і не мали дітей. Дерек працював механіком, а його дружина Анна була офіціанткою в кав’ярні на Насса-стрит. Як пізніше заявляли сусіди та друзі сім’ї, вони ніколи не сперечалися і, здавалося, у них щасливий шлюб. Одного ранку Дерек викликав із дому швидку допомогу, сказавши оператору, що його дружина у важкому стані. Працівники швидкої знайшли її у вітальні без ознак життя, у калюжі крові, з численними колотими пораненнями в шию і груди. Помічник лікаря констатував смерть, на виклик прибули криміналісти.

Дерекова версія трагедії виявилася такою. Він повернувся додому близько сьомої вечора, зробивши покупки в крамниці неподалік. Він поїв, подивився телевізор, а потім ліг спати, знаючи, що Анна працюватиме в нічну зміну і повернеться пізно.