Розділ «Майстер і Маргарита»

— Троячки є?[237]

Вщент збитий з пантелику бухгальтер витяг з гаманця дві троячки й показав шоферові.

— Сідайте, — крикнув той, і ляснув по прапорцю лічильника[238] так, що мало не зламав його. Поїхали.

— Здачі нема, чи що? — боязко спитав бухгальтер.

— Повна кишеня здачі! — заревів шофер, і в дзеркальці відбилися його набіглі кров’ю очі. — Третій випадок зі мною сьогодні. Та й з іншими також було. Дає якийсь сучий син червінця, я йому здачі — чотири п’ятдесят… виліз, сволота! Хвилин за п’ять дивлюсь: замість червінця папірець з нарзанної пляшки! — Тут шофер вимовив кілька нецензурних слів. — Другий — за Зубівською[239]. Червінець. Даю здачі три рублі. Пішов! Лізу до гаманця, а звідти бджола — торох у палець! Ах ти!.. — шофер знову вклеїв нецензурні слова, — а червінця нема. Вчора в цьому Вар’єте (нецензурні слова) якийсь гадюка-фіґляр сеанс з червінцями робив (нецензурні слова)…

Бухгальтер заціпенів, зіщулився й удав, ніби й саме слово «Вар’єте» він чує вперше, а сам подумав: «Ну й ну!..»

Приїхавши куди слід, розплатившись благополучно, бухгальтер увійшов до будинку й попрямував коридором туди, де містився кабінет завідувача, і вже дорогою збагнув, що потрапив не під пору. Якась метушня панувала в канцелярії Видовищної комісії. Повз бухгальтера пробігла кур’єрка зі збитою на потилицю хусточкою та з вибалушеними очима.

— Нема, нема, нема, любі мої! — верещала вона, звертаючись хтозна до кого. — Піджак і штани тут, а в піджаку нічого немає!

Вона зникла в якихось дверях, і зараз за нею почулися звуки биття посуду. Із секретарської кімнати вибіг знайомий бухгальтерові завідувач першого сектора комісії, але був у такому стані, що бухгальтера не впізнав і зник безслідно.

Вражений усім цим бухгальтер дійшов до секретарської кімнати, яка була передсінком кабінету голови комісії, і тут остаточно вразився.

З-поза зачинених дверей кабінету лунав грізний голос, що без сумніву належав Прохорові Петровичу — голові комісії. «Розносить кого, чи що?» — подумав розгублений бухгальтер і, озирнувшись, побачив інше: у шкіряному кріслі, закинувши голову за спинку, нестримно ридаючи, з мокрою хусткою в руці, лежала, простягнувши ноги мало не до середини секретарської, особистий секретар Прохора Петровича — красуня Анна Ричардівна.

Усе підборіддя Анни Ричардівни було вимазане губною помадою, а по персикових щоках повзли з вій чорні патьоки розкислої фарби.

Побачивши, що хтось увійшов, Анна Ричардівна скочила, кинулася до бухгальтера, вчепилася у вилоги його піджака, стала термосити бухгальтера й кричати:

— Слава Богу! Знайшовсь хоч один хоробрий! Усі порозбігалися, всі зрадили! Ходімо, ходімо до нього, я не знаю, що робити! — І, ридаючи без утаву, вона потягла бухгальтера до кабінету.

Потрапивши до кабінету, бухгальтер найперше впустив портфеля, і всі думки в його голові полетіли шкереберть. І слід сказати, було через що.

За величезним письмовим столом з масивною чорнильницею сидів порожній костюм і невмоченим у чорнило сухим пером водив по папері. Костюм був при краватці, з кишеньки костюма стирчало самописне перо, та над коміром не було ані шиї, ані голови, так само як з манжет не визирали п’ястя рук. Костюм був поринутий в роботу й геть не помічав тієї метушні, що панувала довкола. Почувши, що хтось увійшов, костюм відкинувся в кріслі, і над коміром прозвучав добре знаний бухгальтерові голос Прохора Петровича:

— У чому річ? Воно ж на дверях написано, що я не приймаю.

Красуня секретар йойкнула і, ламаючи руки, скрикнула:

— Ви бачите? Бачите?! Немає його! Немає! Поверніть його! Поверніть!

Тут до дверей кабінету хтось поткнувся, охнув і вилетів геть. Бухгальтер почув, що ноги йому затремтіли й сів на краєчок стільця, не забувши, втім, підняти портфеля. Анна Ричардівна скакала навкруг бухгальтера, терзаючи його піджак, і лементувала: