Розділ «Майстер і Маргарита»

Маргарита повісила слухавку, як раптом у сусідній кімнаті щось дерев’яно зашкутильгало й стало колотитися до дверей. Маргарита розчинила їх, і щітка до підлоги, щетиною догори, танцюючи, влетіла до спальні. Кінцем своїм вона вибивала дріб об підлогу, вибрикувала та рвалася до вікна. Маргарита завищала від захвату й скочила на щітку верхи. Тут лишень вершниці промайнула думка про те, що в цій метушні вона забула вдягтися. Вона чвалом підскочила до ліжка й схопила перше, що трапилося, якусь блакитну сорочку. Змахнувши нею, як штандартом, вона вилетіла у вікно. І вальс над садом вдарив дужче.

З вікна Маргарита зіслизнула додолу й побачила Миколу Івановича на лавці. Той неначе закляк на ній і в повному ошелешенні прислухався до криків та гуркоту, що лунали з освітленої спальні горішніх мешканців.

— Прощавайте, Миколо Івановичу! — закричала Маргарита, пританцьовуючи перед Миколою Івановичем.

Той охнув і поплазував по лавці, перебираючи по ній руками та збивши додолу свого портфеля.

— Прощавайте назавжди! Я відлітаю! — кричала Маргарита, покриваючи вальс. Тут вона зміркувала, що сорочка їй ні до чого не потрібна і, зловіще зареготавши, накрила нею голову Миколи Івановича. Осліплений Микола Іванович гуцнувся з лави на цеглини хідничка.

Маргарита обернулася, щоб востаннє поглянути на віллу, де так довго вона мучилася, і побачила у сяйві вікна спотворене подивом обличчя Наталі.

— Прощавай, Наталю! — прокричала Маргарита й здибила щітку. — Невидима! Невидима! — ще гучніше крикнула вона й між гіллям клена, що хльоснуло її по обличчю, перелетівши ворота, вилетіла у провулок. Слідом за нею полетів геть ошаленілий вальс.

Розділ 21

Політ

Невидима й вільна! Невидима й вільна! Пролетівши своїм провулком, Маргарита потрапила до іншого, що перетинав перший під прямим кутом. Цей залатаний, заштопаний, кривий та довгий провулок зі скособоченими дверима нафтокрамниці, де квартами продають гас та рідину проти паразитів у фляконах, вона перетнула в одну мить й тут засвоїла, що навіть будучи цілком вільною та невидимою, все ж слід бути хоч трохи розважливою і в розкоші. Тільки якимось чудом загальмувавшись, вона не розбилася на смерть об старий скособочений ліхтар на розі. Вивернувшись від нього, Маргарита міцніше затисла щітку й полетіла повільніше, вдивляючись в електричні дроти та вивіски, що висять упоперек тротуару.

Третій провулок провадив впрост до Арбату. Тут Маргарита цілком упоралася зі стеруванням щіткою, зрозуміла, що та слухається найменшого дотику рук чи ніг і що, летючи над містом, слід бути дуже обачною та не надмір буяти. Крім того, вже в провулку стало цілком ясно, що перехожі літуню не бачать. Ніхто не задирав голови, не кричав «диви, диви!», не сахався убік, не вищав і не зомлівав, диким сміхом не реготав.

Маргарита летіла беззвучно, дуже поволі й невисоко, десь на рівні другого поверху. Та й при повільному льоті, при самому виході на сліпучо освітлений Арбат, вона трохи схибила й плечем вдарилася об якийсь освітлений диск, на якому була намальована стріла. Це розсердило Маргариту. Вона осадила слухняну щітку, відлетіла убік, а потім, кинувшись на диск несподівано, кінцем щітки розтрощила його на друзки. Посипались із гуркотом уламки, перехожі засахалися, десь засюрчали, а Маргарита, зробивши цей непотрібний вчинок, розсміялася. «На Арбаті треба б бути ще обачнішою, — подумала Маргарита, — тут стільки наплутано всілякого, що й не розібратися». Вона стала пірнати між дротами. Під Маргаритою пливли дахи тролейбусів, автобусів та легкових авт, а тротуарами, як здавалося згори Маргариті, пливли річки кепок. Від цих річок відділялися ручаї та вливалися у вогняні пащі нічних магазинів.

«Ет, яке місиво! — сердито подумала Маргарита. — Тут і поворухнутися ніяк». Вона перетнула Арбат, піднялася вище, до четвертих поверхів, і пропливла побіч сліпуче сяючих трубок на наріжному будинку театру до вузького провулку з високими кам’яницями. Усі вікна в них були порозчинені, і всюди у вікнах чулася радіомузика. З цікавости Маргарита зазирнула до одного з них. Побачила кухню. Два примуси ревли на плиті, коло них стояли дві жінки з ложками в руках та перелаювались.

— Світло треба гасити за собою у вбиральні, от що я вам скажу, Пелагіє Петрівно, — казала та жінка, перед якою була каструля з якимось їдлом, від якої бурхала пара, — бо ми на виселення на вас подамо!

— Самі ви гарні, — відповідала друга.

— Обидві ви гарні, — звучно сказала Маргарита, перевалюючись через підвіконня до кухні. Обидві сварухи обернулися на голос і завмерли з брудними ложками в руках. Маргарита обережно простягнула руку між ними, крутнула крани в обох примусах і згасила їх. Жінки охнули й пороззявляли роти. Та Маргариті вже наскучило в кухні й вона вилетіла до провулка.

У кінці його її увагу привернуло помпезне громадище восьмиповерхового, видно, щойно зведеного будинку. Маргарита пішла донизу і, приземлившись, побачила, що фасад будинку викладений чорним мармуром, що двері широкі, що за шибками їхніми видно кашкет із золотим галунцем та ґудзики швайцара, і що над дверима золотом виведено напис «Будинок Драмліту».

Маргарита мружилася на напис, міркуючи, що б воно мало означати, оте слово «Драмліт». Узявши щітку під пахву, Маргарита увійшла до під’їзду, штовхнувши дверима здивованого швайцара, і побачила поряд із ліфтом чорну величезну дошку, а на ній виписані білими літерами номери квартир та прізвища мешканців. Напис, що вінчав дошку, «Будинок Драматурга та Літерата»[270], змусив Маргариту видати хижий придушений вигук. Піднявшись у повітрі вище, вона жадібно стала читати прізвища: Хустов, Двубратський, Квант, Бескудников, Латунський…

— Латунський! — завищала Маргарита. — Латунський! Та це ж він… Це він погубив майстра.

Швайцар при дверях, викотивши очі та аж підскакуючи зі здуміння, глипав на дошку, силячись второпати таке диво: чого це раптом завищав список мешканців.