Розділ «Майстер і Маргарита»

Максиміліян Андрійович покахикав, потупцював ногами, і тоді двері кабінету розчинилися, й до передпокою вийшов Коров’єв. Максиміліян Андрійович вклонився йому чемно, але з гідністю, і сказав:

— Моє прізвище Поплавський. Я є дядьком…

Не встиг він договорити, як Коров’єв вихопив із кишені брудну хустку, утикнувся у неї носом і заплакав.

— …покійного Берліоза…

— Авжеж, авжеж, — перебив Коров’єв, віднімаючи хустку від обличчя. — Я щойно глянув на вас, здогадався, що це ви! — Тут він затрусився від сліз і став голосити: — От, горе, га? Та що ж це таке коїться? Га?

— Трамваєм задавило? — пошепки спитав Поплавський.

— Геть-чисто! — крикнув Коров’єв, і сльози побігли йому з-під пенсне дзюрком. — Геть-чисто! Я був свідком. Вірите — раз! Голова — геть! Права нога — хрусь, пополам! Ліва — хрусь, пополам! Он до чого ці трамваї доводять! — І, бувши, очевидно, не в змозі стримати себе, Коров’єв дзюбнув носом у стіну поруч із люстром і став здригатися в риданнях.

Дядько Берліоза був щиро вражений поведінкою невідомого. «От, кажуть, не буває в наш вік сердешних людей!» — подумав він, відчуваючи, що йому самому починають свербіти очі. Проте водночас прикра хмаринка набігла йому на душу, і зразу ж промайнула змійкою думка про те, чи не прописався, бува, цей сердешний чоловік у квартирі покійного, бо й такі приклади у житті траплялися.

— Пробачте, ви були другом мого покійного Миші? — запитав він втираючи рукавом ліве сухе око, а правим вивчаючи розчуленого печаллю Коров’єва. Та той остільки зайшовся плачем, що несила було щось урозуміти, крім повторюваних слів «хрусь і пополам!» Наплакавшись досхочу, Коров’єв відліпився нарешті від стінки й вимовив:

— Ні, не можу більше! Піду прийму триста крапель етерової валер’янки! — І, звернувши до Поплавського геть заплакане лице, додав: — Ось вони, трамваї ці!

— Я вибачаюся, ви мені надали телеграму? — запитав Максиміліян Андрійович, болісно думаючи про те, ким би міг бути цей дивний плаксій.

— Він! — відповів Коров’єв і вказав пальцем на кота.

Поплавський вирячив очі, гадаючи, що недочув.

— Ні, несила, нема моці, — шморгаючи носом, правив Коров’єв, — як згадаю: колесо по нозі… Саме колесо пудів з десять важить… Хрусь! Піду, ляжу до ліжка, забудуся сном, — і тут він зник із передпокою.

А кіт ворухнувся, зіскочив зі стільця, став на задні лапи, взявся в боки, розтулив пащу й сказав:

— Ну, я надав телеграму. Далі що?

Максиміліянові Андрійовичу відразу ж запаморочилося в голові, руки й ноги йому заціпеніли, він впустив валізку й сів на стільця навпроти кота.

— Я, здається, руською мовою питаю, — суворо сказав кіт, — далі що?

Та Поплавський не дав жодної відповіді.

— Пашпорт! — тявкнув кіт і простяг пухлу лапу.