Розділ «Новели»

— Ні, ні... ніякої причини не було. Мама була дуже доброю до мене, але я не слухався і погано поводився, а потім злякався покарання і втік.

Батько подивився на нього здивовано. Він сподівався чого завгодно, але не такого зізнання. Його гнів було обеззброєно.

— Ну, добре, якщо тобі прикро за власний вчинок, то це вже не так погано. У такому разі я не хотів би сьогодні більше про це говорити. Сподіваюся, надалі твої вчинки будуть більш обдуманими і таке не повториться!

Батько зупинився й уважно подивився на сина. Його голос пом’якшав.

— Ти такий блідий. Але мені здається, що ти сильно подорослішав. Сподіваюся, більше не робитимеш таких дитячих витівок. Ти вже справді не дитина і маєш поводитися належним чином!

Але Едґар увесь цей час не зводив очей з матері. Йому здавалося, що в її погляді світиться щось особливе. Чи, може, це просто відблиск полум’я в каміні? Але ні, її очі справді були вологі й блищали, а змовницька усмішка мовчки дякувала йому. Його відіслали спати, але він не сумував, що залишився сам. Йому було про що подумати, адже останнім часом так багато всього трапилося. Увесь біль останніх днів розтанув перед сильним почуттям від пережитої вперше в житті справжньої пригоди, і він був щасливий у передчутті майбутніх пригод. Надворі у темряві ночі шаруділи листям дерева, але це більше його не лякало. Він утратив нетерплячку пізнати справжнє життя відтоді, як довідався, яким багатоманітним воно насправді є. Йому здавалося, що сьогодні він уперше побачив життя в усій його оголеності, без численних вигадок, якими годують дітей, ховаючи неприємні сторони дійсності, побачив життя у всій його млосній, небезпечній красі. Він і не думав раніше, що бувають дні, настільки насичені несподіваними переходами від розпачу до радості, і його тішило, що попереду в нього ще багато таких днів, що ціле довге життя чекає на нього, аби відкрити перед ним свою таємницю. Він уперше зітнувся з такою неймовірною різнобарвністю дійсності, уперше, як йому здалося, зрозумів сутність людської натури, те, що люди потрібні одне одному, навіть коли їм здається, що вони вороги, і що це неймовірно солодке відчуття, коли тебе люблять. Він не міг ні про що і ні про кого думати з ненавистю, ні про що не шкодував і навіть до барона, цього ворога, цього звабника, не відчував більше ненависті, бо саме барон відчинив йому двері у світ нових почуттів.

Йому було солодко і приємно у темряві від усіх цих думок, які поволі перемішувалися з фантазіями, і він потроху засинав. Тут йому здалося, що раптом відчинилися двері і хтось тихо зайшов. Йому не вірилося, що це правда, та й очі його вже занадто злипалися від сну, щоб розплющувати їх. Але він відчув на щоці чийсь подих, теплий і приємний, він знав, що це мати схилилася над ним, цілує і гладить його по голові. Він насолоджувався її поцілунками і її сльозами, поцілував її у відповідь і зрозумів, що це примирення і подяка за його мовчання. Аж через багато років він збагнув, що ці мовчазні сльози були ще й особливою обіцянкою жінки на порозі старіння, обіцянкою, що відтепер вона належатиме тільки йому, тільки своїй дитині, що вона відмовляється від пригод, прощається з надією на палку пристрасть. Він не знав, що і вона була вдячна йому за порятунок від небезпечної пригоди і цими обіймами передала йому солодкаво-гірку ношу любові, ніби спадок для його майбутнього життя. Усе це хлопець тоді ще не розумів, але відчував, як приємно, коли тебе так люблять, і що ця любов якось пов’язує його з тією найбільшою у світі таємницею.

Коли мати забрала свою руку і її губи вже не цілували його, а сукня відшелестіла і зачинилися двері, на його вустах усе ще залишалось відчуття тепла. І його охопило бажання ще не раз відчути доторк таких теплих губ і такі ж ніжні обійми, хоча це віще передчуття такої бажаної і пекучої таємниці було вже затулене тінню сну. Ще раз перед ним кольоровими плямами пронеслися всі події останніх годин, ще раз спокусливо розкрилася перед ним книга його юності. І малий заснув. Так почався для нього глибший сон — сон його життя.

Літня новелета

Переклад Н. Сняданко

Серпень минулого року я провів у Каденаббії, невеличкому містечку на озері Комо[22], одному з тих, які так мальовниче причаїлися там поміж білосніжними віллами і темним лісом. У цьому місті панує тиша і спокій навіть у розпал весни, коли на вузькій пляжній смузі повно туристів із Белладжіо і Менаджіо, а тепер тут просто сонячний рай для самітників, сповнений квіткових ароматів. Готель був майже порожнім: кілька дивакуватих гостей, які підозріло придивлялися до своїх сусідів, не розуміючи, як можна було обрати для літнього відпочинку таку забуту Богом місцину. Щоранку кожен із них дивувався, що інші досі не виїхали. Мене особливо зацікавив один немолодий чоловік, дуже елегантний і статечний, який одночасно нагадував підтягнутого і застебнутого на всі ґудзики англійського лорда і завсідника паризьких салонів. Він не займався жодним із водних видів спорту і цілими днями замислено спостерігав за тим, як тане в повітрі дим цигарки, або гортав якісь книги. Гнітюча самотність двох дощових днів і його дружнє до мене ставлення швидко додали до нашого знайомства щирості, яка зробила майже непомітною чималу вікову різницю. Він народився у Ліфляндії, виховувався спершу у Франції, а згодом в Англії, ніколи не займався нічим конкретним і вже багато років не мав постійного місця проживання, був бездомним у тому аристократичному сенсі естетських вікінгів і піратів, які під час своїх набігів на світові столиці жадібно вбирають усе найцінніше. Він по-дилетантськи розумівся на всіх видах мистецтва, але сильнішою за любов до прекрасного була його благородна і зневажлива відмова служити музам. Він завдячував їм тисячами приємно проведених годин, але не відчував жодної потреби присвятити хоча б мить власного творчого горіння. Життя таких людей можна було б назвати зайвим і нікому не потрібним, бо вони нічим не пов’язані з суспільством і тисячі цінних вражень, назбираних ними за життя, не перейдуть нікому в спадок і будуть назавжди втрачені у момент завершення їхнього земного існування.

Я сказав йому про це одного разу, коли ми після вечері сиділи перед готелем і спостерігали, як на наших очах поволі темнішає світле озеро. Він осміхнувся:

— Можливо, ви маєте рацію. Хоча я не вірю в спогади: кожен епізод із нашого життя зникає назавжди разом із тою миттю, коли ми переживаємо його. А поезія — хіба вона не помирає так само через двадцять, п’ятдесят, сто років? Але сьогодні я розкажу вам одну історію, мені здається, з неї можна було б зробити непогану новелку. Ходімо! Такі речі краще розповідати під час прогу­лянки.

І ми пішли вздовж мальовничого пляжу, що ховався у тіні старезних кипарисів та розлогих каштанів, поміж гіллям яких неспокійно відблискувало озеро. На протилежному березі, мов біла хмара, розташувалося Белладжіо, м’яко окреслене невловимими кольорами призахідного сонця, а високо-високо над темним пагорбом у світлі останніх сонячних променів діамантовим блиском відсвічувала вілла Сербеллоні, оточена короною муру. Трохи задушливе тепло вечора зовсім не заважало нам, навпаки, обіймало тінь і наповнювало повітря ароматом невидимих квітів, немов м’яка жіноча рука.

Він почав свою розповідь:

— Насамперед я повинен зробити зізнання. Я не казав вам раніше, що уже відпочивав тут, у Каденаббії, минулого року — о тій самій порі і в тому ж готелі. Це може здатися дивним, особливо після моєї заяви, що я намагаюся уникати будь-яких повторів. Але послухайте мене уважно! Минулого року тут було так само порожньо, як і тепер. Приїхав той самий чоловік із Мілана, який цілими днями рибалить, вечорами випускає рибу назад, у воду, а наступного ранку знову береться за вудку. Ще були дві англійки, їхню нечутну рослинну присутність важко було зауважити. Окрім того, милий юнак із тендітною вродливою дівчиною, я і досі не вірю, що вони були одружені, надто вже бурхливо виявляли своє кохання. І, нарешті, німецька сім’я, дуже характерні типажі з півночі Німеччини. Немолода жінка міцної статури з волоссям кольору вигорілої соломи, неприємними жестами, прискіпливим колючим поглядом і гострим сварливим ротом, формою схожим на дірку, похапцем прорізану ножем. А з нею сестра, у цьому не виникало ні найменшого сумніву — такими схожими були їхні риси, тільки у сестри вони були м’якшими, зморщеними, ніби порозпливалися. Жінки майже не розлучалися, але й не розмовляли одна з одною, весь час схилені над вишиванням, вигаптовували на тканині відсутність власних думок — ці невблаганні парки, богині світу нудьги та обмеженості. А поміж ними приблизно шістнадцятирічна дівчинка, підліткова незграбність якої уже почала набувати по-жіночому округлих обрисів; це була донька однієї з них, не знаю, котрої саме. Дівчинка була не надто вродлива, занадто худа і ще не сформована, а крім того, ясна річ, жахливо вбрана, цілком без смаку. Але у її безпорадній замріяності було щось зворушливе. Великі очі, наповнені темним світлом, завжди злякано ховали свій блиск від чужого погляду. Вона також весь час вишивала, але її рухи часто сповільнювалися, пальці ніби засинали, і вона застигала з нерухомим замріяним поглядом, спрямованим кудись понад озеро. Не знаю, чому мене так зачепив цей погляд. Можливо, це було банальне, але неминуче порівняння, яке завжди спадає на думку, коли бачиш уже зів’ялу матір поряд зі щойно розквітлою донькою, коли думаєш про тінь зморшок, уже захованих на щоках, про втому, яка причаїлася у кожній усмішці, про розчарування, яке прийде на зміну кожній мрії. А можливо, мене привабила її нестримна і безпредметна меланхолія, яка щойно вибухнула у ній і проявлялася в кожному жесті, знаменуючи початок тої короткої миті, коли дівочий погляд жадібно чіпляється за все, шукаючи того, на кому можна було б зосередитися і повиснути, ніби гнилі водорості на затонулій колоді. Мені було страшенно цікаво спостерігати за нею, за її замріяними вологими очима і поривчастою ніжністю, з якою вона голубила кожного вуличного кота чи пса, бачити неспокій, що примушував її хапатися за все відразу і нічого не доводити до кінця. Нетерплячість, із якою вона гортала кілька нещасних книжечок готельної бібліотеки або свої обидві привезені з дому і зачитані до дірок збірочки віршів Ґете і Баумбаха[23]... Чому ви смієтеся?

Я перепросив:

— Просто через таке сусідство — Ґете і Баумбах.

— А, це. Звичайно, це кумедно. Але з іншого боку, не так уже й смішно. Повірте мені, що дівчаткам у такому віці абсолютно все одно, які вірші вони читають — хороші чи погані, справжні чи надумані. Поезія для них — лише чаша, з якої можна втамувати свою спрагу, і вони не звертають уваги на якість вина, бо сп’яніли ще до того, як почали пити. І ця дівчинка також була по вінця наповнена нерозтраченою чуттєвістю, яка блищала в її очах, примушувала кінчики пальців тремтіти над столом, а ходу наділяла особливою, трохи незграбною легкістю, водночас окриленою і полохливою. Було помітно, що вона прагне спілкування, що їй дуже хочеться поділитися з кимось відчуттями, які переповнюють її, але поряд нікого не було, лише самотність, мерехтіння голки та стукіт спиць праворуч і ліворуч, холодні підозріливі погляди тітки і матері. Мені стало її страшенно шкода. Але я не міг навіть підійти до неї. Бо, по-перше, що подумають про чоловіка мого віку, який розмовляє із дівчинкою, а по-друге, я ненавиджу будь-які сімейні знайомства, а особливо знайомства з матронами поважного віку, це відразу зіпсувало б усе спілкування. І тоді мені спала на думку трохи дивна річ. Я подумав собі: переді мною молода, наївна, недосвідчена дівчина. Вона вперше приїхала до Італії, а ця країна завдяки англійцеві Шекспіру, який ніколи тут не був, у Німеччині вважається краєм таємних любовних пригод, віял, що в потрібний момент падають на землю, кинджалів, вчасно вихоплених із піхов, батьківщиною романтичного кохання, Ромео, масок, дуеній, ніжних амурних листів. Напевно, вона багато мріє, а хто може збагнути дівочі мрії — ці білі пухнасті хмаринки, які сунуть по небу без конкретної мети і так само, як хмари, увечері набирають яскравіших барв, із рожевих перетворюються на багряні. Їй ніщо не може здаватися неправдоподібним або неможливим. Тож я вирішив вигадати їй таємничого коханця.

І ще того ж вечора написав листа, сповненого шанобливої і покірної ніжності, із численними туманними натяками і без підпису. Листа, який ні про що не просив і нічого не обіцяв, водночас жагучого і стриманого, одним словом — справжнього романтичного листа, які бувають у віршах. І як я знав, що вона завжди першою приходить снідати, бо душевний неспокій не дає їй довго спати, — то поклав листа під серветку на її столі. Настав ранок. Я спостерігав за нею із саду, бачив її величезне здивування, навіть переляк, бачив, як раптово почервоніли її завжди такі бліді щоки і шия. Бачив, як вона безпорадно озирнулася, здригнулася і зі злодійським по­спіхом заховала листа. Тоді сиділа за столом, неспокійна, нервова, майже не торкнулася їжі, а потім побігла геть, подалі, у потайний закамарок, кудись у тінь, де немає ні душі, щоб перечитати таємниче послання ще раз... Ви хотіли щось сказати?