Розділ «Новели»

Едґар зробив крок до неї і зі злістю розреготався.

І тут її рука вдарила його в обличчя. Едґар скрикнув. І відреагував, як людина, яка тоне і вже не відчуває нічого, а тільки молотить довкола себе руками, в її вухах гуде, перед очима розливається червоне марево. Так само сліпо замолотив кулаками й він. І відчув, що молотить по чомусь м’якому, почув крик...

Цей крик змусив його отямитися. Він опанував себе і зрозумів, що трапилося: він підняв руку на власну матір. Його охопив жах, сором і панічне бажання втекти звідси світ за очі, провалитися крізь землю, забігти кудись далеко, подалі звідси, від цього погляду. Він кинувся у двері і побіг сходами донизу, вискочив з готелю і по­мчав вулицею, далеко, ще далі, геть звідси, ніби за ним гналася зграя псів.

Перші висновки

Він добіг аж до лісу, перш ніж зупинився. Його ноги так сильно тремтіли від страху і збудження, що довелося вхопитися за дерево, аби не впасти. Повітря зі свистом виривалося з його грудей. За ним гнався жах від щойно скоєного, цей жах ухопив його за горло і трусив тілом, немов у гарячці. Що йому тепер робити? Куди тікати? Бо вже навіть тут, у лісі, зовсім поряд, за чверть години ходи від готелю, його охопило відчуття покинутості. Відтоді, як він залишився сам, без допомоги, усе раптом почало здаватися іншим, ворожим і ненависним. Дерева, які ще вчора по-братньому шелестіли довкола, раптом зійшлися у непролазні хащі, з яких віяло темрявою і загрозою. А те, що попереду, мабуть, буде ще більш чужим і незнаним. Ця самотність у великому незнайомому світі викликала у нього відчуття непритомності. Ні, він ще не міг витримати цього, ще не міг залишитися з цим сам на сам. Але до кого йому тепер бігти? Свого батька він боявся, той був дуже дратівливим, замкнутим у собі, батько відразу ж відішле його назад до матері. А назад він не хотів, краще вже спробувати свої сили у ворожому і незнаному світі. Йому здавалося, що він більше ніколи не зможе дивитися в обличчя своєї матері без того, щоб не згадувати, як накинувся на неї з кулаками.

І тут він згадав про свою бабусю, цю стареньку, доброзичливу і привітну жінку, яка розпещувала його з раннього дитинства. Вона завжди захищала його і ставала на бік онука, коли тому загрожувало покарання або несправедливе поводження. Едґар хотів би заховатися у неї, в Бадені, перечекати, поки минеться перший батьківський гнів, написати звідти листа батькам і перепросити. Протягом цих п’ятнадцяти хвилин на самоті він уже відчув себе настільки безпорадно зі своєю недосвідченістю у великому незнаному світі, що прокляв гордість, яку викликав у ньому підступний чужий чоловік своїми брехливими словами. Тепер він уже хотів знову бути дитиною, такою, як раніше, слухняною, терплячою, позбавленою невиправданих амбіцій, усю сміховинність яких він тепер добре усвідомлював.

Але як дістатися до Бадена? Як проїхати через усю країну? Він гарячково схопився за своє невеличке шкіряне портмоне, яке завжди носив із собою. На щастя, у ньому все ще лежала новенька монета у двадцять крон, яку йому подарували на день народження. Він досі так і не наважився витратити її. Але майже щодня перевіряв, чи лежить вона ще у гаманці, оглядав її, відчував себе багатим і з вдячною ніжністю полірував метал хустинкою до блиску, аж поки монета не починала світитися, як маленьке сонце. Але — і ця раптова думка злякала його — чи вистачить цього? Він уже стільки разів у своєму житті їздив залізницею, жодного разу не замислившись над тим, що за це треба платити, не кажучи вже про те, скільки саме це коштує, — одну крону чи сто. Уперше хлопець відчув, що в житті є чимало такого, над чим він ніколи не замислювався, що всі речі, які його оточували, потрапляли йому в руки, якими він бавився, мали ще якусь особливу, власну вартість та вагу. Ще годину тому він удавав із себе досвідченого і впевненого у собі, але тепер відчував, що обминув увагою тисячі таєм­ниць і питань, і тепер йому було соромно за те, що його вбогої життєвої мудрості не вистачило навіть для того, щоб переступити перший поріг самостійного життя. Він почувався все розгубленішим, і його кроки в напрямку залізничної станції ставали все меншими і невпевненішими. Як часто він мріяв про цю втечу, про те, як вирветься в доросле життя і стане цісарем, королем, солдатом або поетом. А тепер він злякано дивився на невеличку світлу будівлю вокзалу і думав тільки про те, чи вистачить його двадцяти крон на подорож до бабці. Рейки блищали і вели далеко, кудись за горизонт, вокзал був порожнім і позбавленим ознак життя. Едґар несміливо підійшов до віконечка каси і пошепки, щоб ніхто більше його не почув, запитав, скільки коштує квиток до Бадена. З-за темного віконечка на нього глянуло здивоване обличчя касира і його очі осміхнулися несміливому хлопцеві.

— Повний квиток?

— Так, — відповів Едґар.

У його голосі не було й тіні гордості, а тільки страх, що ціна може виявитися надто високою.

— Шість крон!

— Прошу!

Він із полегкістю простягнув касирові відполіровану монету, здача дзенькнула на тарілці, й Едґар знову відчув себе дуже багатим, бо у нього в руці був шматок картону, який давав йому свободу, а в гаманці звучала приглушена музика срібних монет.

У розкладі він прочитав, що потяг прибуде через двадцять хвилин. Едґар сів чекати в куточку. Кілька пасажирів без діла тинялися по перону. Але йому було неспокійно: здавалося, що кожен із них підозріло по­глядає на нього і дивується, чому він такий юний, а вже подорожує сам. Хлопцеві здавалося, що про його втечу й провину можна прочитати в нього на чолі. Він зітхнув із полегшенням, аж коли почув, як наближається гуркіт поїзда, який вивезе його у далекий світ. Сідаючи в поїзд, зауважив, що купив квиток у третій клас. Досі він їздив тільки першим класом, тож знову відчув, як змінилося щось у його житті, відчув, що існують відмінності, які він давніше не зауважував. Досі його попутниками бували зовсім інші люди. Тепер поряд опинилися кілька італійських робітників із мозолястими руками і хрипкими голосами, вони тримали в руках лопати і кирки, їхні погляди були сумними й погаслими. Мабуть, вони їхали з важкої роботи, бо деякі з них спали просто в поїзді, з відкритими ротами, схиливши голови на тверде брудне дерево лавки. «Вони працювали, щоб заробити грошей», — подумав Едґар. Але не міг собі уявити, скільки саме вони заробляють. Раптом він усвідомив, що гроші є не завжди і їх треба заробляти. Уперше в житті він чітко усвідомив, що завжди ставився до свого заможного існування як до чогось само собою зрозумілого, а насправді, зовсім поряд із ним, куди не глянь, праворуч чи ліворуч, існують глибокі й темні прірви злиднів, яких він ніколи не помічав. Раптом він замислився над тим, що значить мати професію і покликання, і про те, що його життя з усіх боків оточене незбагненними і досі не зауважуваними таємницями. Протягом цієї однієї години самостійного життя Едґар дуже багато всього зрозумів і навчився. Багато що побачив у вагоні свого потяга із вікнами, за якими була свобода. І поволі у його відчуття страху почало закрадатися щось інше, це ще не було щастя, але захоплення багатогранністю життя. Він щомиті відчував, що втік зі страху і боягузтва, але одночасно ця втеча стала його першим цілковито самостійним учинком, завдяки якому він торкнувся справжнього життя, побачив речі, які досі проходили повз його увагу непоміченими. Уперше він здивував власних батьків, так само як світ тепер дивував його. Його погляд із вікна вже був не таким, як досі. Уперше йому здавалося, що він бачить дійсність, з якої впали всі покрови, і можна роздивитися справжню суть речей, потаємні сторони їхнього внутрішнього життя. Будівлі швидко пропливали за вікном, ніби їх здував вітер, і Едґар думав про людей, які живуть у цих будинках, про те, бідні вони чи багаті, щасливі чи нещасні, чи вони також прагнуть знати все про цей світ, так само, як і він, Едґар, чи живуть там діти, і чи ці діти теж, як і він сам, досі тільки бавилися і не жили по-справжньому. Залізничники, які стояли на платформах і махали прапорцями, вперше не здалися йому, як це завжди бувало раніше, бездушними істотами, тупими виконавцями, мертвими іграшками. Тепер він розумів, що вони не випадково опинилися на своєму місці, що так склалася їхня доля, так закінчилася їхня битва із життям за право на існування. Поїзд їхав усе швидше і почав спускатися з гірських серпантинів у долину, гори ставали все пологішими, все більше віддалялися, і ось вони виїхали на рівнину. Едґар востаннє озирнувся і побачив лише сині тіні гір, далекі та недосяжні, і йому здалося, що там, де гори повільно розчиняються у туманному небі, лежить його власне дитинство.

Тривожна темрява

Але коли потяг доїхав до Бадена і Едґар опинився сам-один на пероні, де вже запалили ліхтарі, а вдалині засвітилися зелені й червоні сигнальні вогні, він раптом злякався наближення ночі. Удень він ще відчував себе впевнено на заповнених людьми вулицях, вздовж яких можна було просто гуляти, роздивлятися вітрини або ж відпочити на лавці. Але що буде з ним, коли люди порозходяться по своїх домівках, де кожен порозмовляє зі своїми домашніми, ляже у тепле ліжко і спокійно засне, а він залишиться наодинці зі своїм почуттям провини, самотній, у чужому місті. Єдине, чого йому тепер хотілося, — це якомога швидше знову мати дах над головою і не стояти більше просто неба.

Він швидко пішов добре знайомою дорогою, не роззираючись по боках, аж поки не дійшов до вілли своєї бабці. Будинок був розташований на гарній широкій вулиці, але, обвитий хмелем і плющем, не стояв при дорозі, виставлений напоказ, а заховався у тіні добре доглянутого саду. Досконала біла старовинна будівля привітно виглядала з-поміж дерев. Едґар продерся крізь ґрати загорожі, ніби чужинець. Усередині все було нерухоме, вікна були зачинені: напевно, прийшли гості і всі сиділи за будинком, у саду. Він уже майже доторкнувся до холодної клямки, як раптом завмер на місці: здійснити те, що він протягом останніх двох годин вважав таким простим і звичним, видалося йому геть неможливим. Як він має зайти, привітатися, витримати усі ці питання бабусі, відповідати на них? Як витримати цей перший момент, цей погляд, під яким він буде змушений зізнатися, що втік від матері? І як пояснити свій жахливий учинок, що його він уже й сам не розумів? Усередині будинку скрипнули двері. І раптом його охопив страх, що зараз хтось вийде надвір, і Едґар пішов далі по вулиці, сам не знаючи, куди прямує.

Він зупинився біля парку, бо йому здавалося, що там буде темно й безлюдно. Там він нарешті зможе сісти і вперше за довгий час спокійно подумати, щоб вирішити, що робити далі. Він несміливо зайшов до парку. Попереду нього, на алеї, горіли ліхтарі і підсвічували молоді листки дерев, надавали їм таємничого і прозоро-водянистого блиску. Але в глибині парку, за пагорбом, з якого йому доведеться спуститися, залягла глибока, безспросвітна, майже густа чорна темрява ранньої весняної ночі. Едґар пройшов повз кількох людей, які сиділи на лавках під ліхтарями і розмовляли або читали. Він хотів залишитися на самоті. Та навіть у моторошній темряві неосвітлених алей було неспокійно. Повітря було насичене таємничими шелестами і шепотами, перемішаними з подихом вітру, який ворушив тендітне листя, із шарудінням віддалених кроків, притишеними голосами, якимись приглушеними млосними звуками, одночасно людськими і тваринними, звуками неспокійного сну природи. Це був небезпечний неспокій, таємничий і стриманий, він лякав і дихав, він стугонів десь під землею — і все це, мабуть, було пов’язане лише із настанням весни, але бідний хлопець страшенно налякався.

Він сів на одну з лавок, зіщулившись, дивився у загрозливу темряву і думав, що має казати бабусі. Але думки розбігалися, він не встигав зловити їх і мимоволі все уважніше вслухався у приглушені звуки, містичні голоси темряви. Якою страшною була ця темрява, якою тривожною і якою все ж таки таємниче гарною! І не має значення, хто саме перемішував усе це між собою цієї ночі, як і те, чиї саме голоси він чув — тваринні, людські чи тільки шарудіння примарної руки вітру із усіма його порипуваннями і шурхотіннями, стрекотаннями і зваблюваннями. Едґар дослухався. Це був вітер, який неспокійно гуляв між деревами, але також і люди, — тепер він чітко їх бачив, парочки, які піднімалися сюди знизу, з яскраво освітлених міських вулиць і наповнювали тем­ряву своєю загадковою присутністю. Чого вони хотіли? Він не міг збагнути. Вони не розмовляли одне з одним, бо він не чув голосів, тільки кроки і неспокійне шарудіння гравію під їхніми ногами. То в одному, то в іншому місці у світлі ліхтаря виринали їхні постаті, проходили повз і зникали, завжди тісно притиснуті одна до одної, так, як він бачив тоді свою матір із бароном. Знову ця таємниця, велика, блискуча і страшна таємниця, і тут йому не втекти від неї. Раптом десь зовсім близько він почув кроки і приглушений сміх. Йому стало страшно, що його побачать тут, і він ще глибше втиснувся у лавку, намагаючись розчинитися у мороці. Але парочка, яка вийшла з темряви, не побачила його. Вони пройшли повз, тісно притулившись одне до одного, і Едґар уже хотів зітхнути з полегшенням, аж тут їхні кроки раптом сповільнилися і вони зупинилися майже біля самої лавки, на якій він сидів. Притиснулися одне до одного обличчями, але Едґарові мало що було видно, він почув тільки, як голосно застогнала жінка, а чоловік гарячково і збуджено зашепотів їй щось на вухо. І до страху малого домішалося якесь млосне передчуття. Парочка постояла поряд десь із хвилину, а потім під їхніми ногами знову зашарудів гравій, і вони розтанули у темряві.

Едґар здригнувся. Тепер кров рухалася у нього в жилах швидше, ніж раніше. І раптом він відчув себе нестерпно самотнім у цій тривожній темряві. Йому захотілося почути чийсь привітний голос, обійняти когось, опинитися в освітленій кімнаті, серед людей, яких він любить. Йому здалося, що вся загрозлива темрява цієї тривожної ночі влилася йому в груди і розпирала його зсередини.