Розділ «На зарослих стежках»

— Ні, — відрубує він. — Але не має значення, хто вас привіз.

— Атож. Та річ у тому, що мені конче потрібно було послати ту невеличку поштівку, з якою я ходив до скриньки.

— Послухайте-но сюди, — каже він. — Ви повинні триматися лікарні, я не хотів би вас більше тут бачити. Ви це розумієте?

— Так, — відповідаю йому. — Я оце стою та й думаю, як мені не таланить. — Варто було трохи почекати, і я віддав би листівку вам, щоб ви вкинули її в скриньку, тоді все було б законно.

Якусь мить він дивиться на мене, а тоді каже:

— Цього разу я про вас не доповідатиму. Але ви зараз же підете звідси. Ну ж бо!

Знайшлося кілька цілком пристойних романів, що публікувалися колись у «Морґенбладет». Не знаю, що там друкують тепер, але в часи Сміта Петерсона літературу підбирали розумно, і тепер я не бажав би собі кращого чтива. От тільки його було замало, хоч романи й займають сотні сторінок. У мене вдома цілий будинок заставлено полицями книжок, і часом я міг би наймати автомобіль, щоб мені їх доставляли сюди, але ж мої гроші, уявіть собі, заарештовані так само, як і я. Мене то не дратує, я тільки всміхаюся і ні в кого нічого не випрошую. Якась добра пані з Яви надіслала мені через Голландію коробку сиґар, вона пише, що вони з чоловіком читали деякі мої книжки, щиро вітає і дякує. Господи, благослови її за те, що вона зробила це задля чужинця, який так далеко живе! Люди жаліють старих. Проте одного дня в мене закінчаться сиґари, що тоді? Тоді я кину курити та й квит. Я вже кидав тричі, і щоразу рівно рік не курив — з точністю до дня. Я опаную себе й кину. Чудово. Та однак знов почну, то навіщо тоді все це? Я опаную себе й тоді, як почну знов.

І тепер я не маю жодного наміру закопувати цей свій хист у землю.

У щоденному житті-бутті не стається нічого важливого. Он старий чоловік тарганить на узгір’я домовину, яка лежить на ручному двоколісному возику, а його стара дружина тупцяє слідом і підпихає. Уже вдруге за мого перебування тут це старе подружжя привозить сюди домовину, вночі в лікарні хтось помер, і покійника перевозять у повітку, що стоїть на пагорбі, де він лежатиме до поховання в землю. Тихо й спокійно, нічого особливого. Старий розв’язує мотузку, підходить до узголів’я домовини і тягне її. Дружина знов підпихає. І домовина плавно сповзає додолу.

— Це, бува, не ви лишили фінський ніж? — питаю я.

— Фінський ніж? — мабуть, перепитує він, бо я бачу, як він обмацує себе, а потім хитає головою.

Відтак йому розв’язується язик, він хоче більше знати про той ніж: мовляв, ну і який же він на вигляд? Та я плентаюсь далі, ніби раптом згадую, що маю дещо зробити у себе в палаті.

І я таки маю. Правду кажучи, я не байдикую, мені доводиться, як усім людям у нинішні часи, щодня церувати шкарпетки й латати на ліктях куртку. Крім того, є ще повно дрібних справ, яких годі перелічити: треба заслати ліжко, викурити вранішню сиґару й побити мух. Треба прикрутити ніжку стільця, що весь час відвалюється, і забити в стіну цвях для свого капелюха, я навіть знайшов камінь, яким його забиватиму. Врешті-решт мені вже годилося б, мабуть, відповісти на листа, що надійшов минулого місяця, але писака з мене нікудишній, і відповіді не вийде.

Усьому свій час.

Про навкілля, що мене оточує, нема чого й казати. Тут тільки голе узгір’я і жодного квітника. Погода гидка, майже завжди холодний вітер; однак недалеко звідси ліс, де між деревами пурхають пташки, а на землі повзає всіляке гаддя. О, світ і тут прекрасний, і нам би годилося безмежно дякувати йому за те, що ми в ньому живемо. Тут навіть каміння й верес багаті кольорами, тут папороть має дивовижну форму, і в роті ще довго відчувається приємний присмак після того, як я знаходжу корінь солодки і відкушую краєчок.

Аж ось над пагорбом пролітає літак, і краєвид пожвавлюється. Ген біля підніжжя пагорба припнуто дві корови, але, на жаль, вони стоять на одному місці; я бачу, що корови ревуть, бо їм не терпиться, щоб їх кудись перегнали і напоїли.

У певну годину мені приносять їсти. Одна з трьох молоденьких сестричок ставить на мій стіл тацю, розвертається на підборах і виходить.

— Красненько дякую! — гукаю я їй услід.

Ба — всі три сестрички не міняють тактики. Либонь, їм важкувато підійматися на пагорб так, щоб не розхлюпати кави або юшки. Хтозна. Але все розхлюпується на тацю. Так мені й треба: котюзі — по заслузі. З перших днів свого перебування тут я намагався пояснити їм, що нікого не вбив, нічого не вкрав і не спалив нічиєї хати, та мої пояснення їх не обходили і не цікавили. Тепер я більше нічого не пояснюю, бо немає сенсу збивати бучу. Юшка розхлюпалася, кава розхлюпалась, та в цьому все-таки немає ніякої трагедії. І ось я підбираю з таці якогось листа, його розпечатували, а тоді знов запечатували — саме так листи пересилала поліція. Може, там вирізка із шведської газети. Або вітання від якоїсь милої данської актриси. Підібравши листа з таці, я сушу його на сонці. У цьому також немає нічого трагічного. Тільки прикро за тих трьох сестричок, всі вони юні і вродливі, але як же погано виховані...

Про спалену віллу Сміта Петерсена досі ходять чутки. Очевидно, вона чимось вабила до себе людей.