Розділ «На зарослих стежках»

— Ні, ні, я над цим сміюся. Таке моє нове становище.

— Це схоже на Вас! Буває, ми всією родиною лягаємо від реготу, коли вичитуємо у ваших книжках щось веселе! А буває...

— У вас велика родина?

— У мене ще є сестра, але вона заміжня й має свою родину. Тож лишилися батько, мати і я.

— Ваш батько разом із вами на острові?

— Ні. Цього року ні. Його заарештовано.

Западає мовчання.

— З вашого боку дуже мило зайти до мене.

— Ні. Ми добре розуміли, що вам цього не хотілося б. Але ж ми маємо їхати, тож мене й відрядили сюди. Від цілої родини. Ха-ха, — засміялась вона потім.

— Та ні, це було мило з вашого боку. Звичайно, мені не хочеться, щоб до мене приходили, але це тільки так, загалом. Знаєте, я глухий, і ні в кого не вистачає терпцю на розмови зі мною, тому я навіть розучився говорити.

— Цікаво, чи ви повністю глухий. Можна, я перевірю?

Вона повільно й тихо стала говорити в моє ліве вухо, сказала щось зовсім незначне, а тоді звела на мене запитливий погляд.

— Ага, — кажу я й киваю головою.

— Ви справді чули?

— Так, здається, кожне слово. Звідки вам було знати, що ліве вухо краще чує?

— Бо ви повертаєтеся лівим боком, коли слухаєте. Я це помітила.

Ми розмовляли і більше не писали. Я похвалив її неабияку спостережливість, і вона розказала, що недавно стала медсестрою. Я подякував їй за те, що вона мене перевідала, я навіть поблагословив її.

— Я розкажу батькам! — мовила дівчина.

Вона порпається в своїй сумці, щось знаходить і простягає мені.

— Від мами, — сказала вона, — це вовна, щоб було чим церувати. Я вчора побачила тут шкарпетку, яку ви почали церувати, в ній стриміла голка, вона лежала он там на ліжку...