Розділ «На зарослих стежках»

Атож, усе це я дуже непогано зметикував і здійснив, що там казати. І відтоді я нічого не міняв у своїх прогулянках. Непокоїло мене лише те, що поліція може навідатися в лікарню за моєї відсутності.

Проте, коли за кілька днів і тижнів я став міркувати, чи корисні мені ці мандрівки гірським пустищем, то не відчув великого задоволення. Для моїх м’язів, рук та ніг це все-таки непідходяще заняття, я страшно стомлювався, мене кидало в піт і виснажувало так, що тіло ставало ґумове. А ноги однаково німіли. До того ж мої черевики, не витримавши такого випробування, геть розлізлися. А інших черевиків я не мав.

Старшу медсестру випадає бачити вкрай рідко. Їй майже ніхто не допомагає, тож доводиться самій куховарити. Але одного разу, запримітивши мене, вона заявила без усіляких передмов, щоб я більше гуляв надворі. Тоді показала гарну довгу дорогу, що вела до спаленої дотла вілли Сміта Петерсена й порадила мені туди прогулятися.

— Зважу на ваші слова, сестро. Красненько дякую.

Її порада мені неабияк допомогла, я міг ходити або швидко, або поволі, — як собі хотів. На одній садибі мене щоразу підстерігав якийсь песик і радо вибігав вітатися.

Однак мандрівок гірським пустищем мені не хотілося закидати цілком. Усе ж таки я сам їх завів у звичку, я пізнавав там кожне дерево й камінь, а крім того відчував, що довкола мене панує приємний шум, хоч я був глухий і більше його не чув.

Я сиджу на перехресті й тримаю в руках поштову листівку, на якій написав до Нергольма, щоб знайшли для мене вдома якісь черевики. І ось я чекаю, коли хтось ітиме до міста і зможе цю поштівку взяти.

Першим іде хлопчина років, певно, шістнадцяти — похмурий і негарний з лиця, але я зводжуся на ноги, простягаю поштівку й питаю:

— Вибачте, чи не могли б ви вкинути цю поштівку до скриньки?

Він сахається, його обличчя пересмикується, і ледве я закінчую фразу, як він щось бурчить і чимчикує собі далі.

— Чи, може, ви не до міста? — вибачливим тоном кричу я.

Він не відповідає, ніби то не до нього.

Якщо мені так не поталанило з першого разу, то я не наважуся заговорити до когось іншого і повертаюся в лікарню.

Немає жодного сумніву в тім, що цей хлопчина мене впізнав. Вочевидь, йому відомо, що я під арештом, і тепер він продемонстрував свою велику зневагу до такого штибу людей, як я.

Ну от, у Норвегії з’явився політичний в’язень. Донині про політичного в’язня ми читали тільки у якихось російських пригодницьких книжках, ми його ніколи не бачили і навіть не могли собі уявити. Якщо не брати до уваги Транерера, Кристіана Лофтгюса, Ганса Нільсена Гауґе. Але нині з’явився той, кого ми беремо до уваги, він просто заполонює нашу Норвегію; кажуть, що він не один, їх, таких — сорок, п’ятдесят, шістдесят тисяч. А може, й набагато більше.

Нехай і так.

Люди пов’язують політичного в’язня з якимось кримінальним злочинцем, він, мовляв, никає з кулеметом на плечі і тримає напоготові фінський ніж, ну, а особливо його треба остерігатися дітям і молоді. Я те помітив за ці тижні й місяці, на таке гірко було дивитися. Що сталося б із тим хлопчиною, якби він чемно взяв мою поштівку? Втім, мене це якось не вражає. Щоправда, я зовсім не знаю, як мені послати поштівку. Відчуваю, що юні медсестри, які лаштуються до міста, не захочуть зайвого клопоту. І листоноша не візьме.

Я читаю, валандаюсь без діла і розкладаю пасьянс.

До речі, про фінський ніж. Не збагну, де він тут у мене взявся. Красивий ніж — з ґравіюванням на мельхіоровому обідку і в шкіряних піхвах. Я цікавлюсь у чоловіка, що підмітає подвір’я, але той відповідає, що ніж не його. Тож, мабуть, доведеться спитати старшої медсестри.

До мене в кімнату заходить добродій у сірому літньому костюмі, киває головою і мовчить. Він поводиться так, наче ми знайомі, але я його не знаю. Потім, здається, мимрить, що він — лікар і називає себе. Я нічого не чую і мушу перепитувати. Еріхсен? Але я знаю лише одного лікаря Еріхсена і чув, що його заарештували. Незнайомий добродій щось шукає в своєму гаманці, може, візитівку, не знаходить її і перестає шукати. Так ми й стоїмо.