Розділ «На зарослих стежках»

— Ви щось від мене хочете? — питаю.

Чоловік хитає головою, і я розумію, що він просто захотів мене перевідати.

Я дякую. Мені приємно. Адже тепер я здебільшого спілкуюся з поліцією, я ж усе-таки — арештант, зрадник батьківщини...

— Як вам тут ведеться? — питає він.

— Чудово.

Невдовзі він пішов. Вельми приязний чоловік, хоч усе-таки говорив доволі тихим голосом.

До речі, нестачі приязних людей я не відчуваю. Сюди, до мого пагорба, є найкоротша дорога — стежка, й багато хто прошкує саме нею, не обходячи головної лікарні. Я сиджу іноді обіч цієї стежки, оскільки тут гарні місця, де спокійно можна забувати про все на світі, пасти очима якусь мурашину й набиратися мудрості. Повз мене проходять люди, і дехто з них вітається. Вони знають, чого я тут сиджу, проте вітаються.

Одного дня зупиняється літня пані й затримує на мені погляд. Я зводжуся на ноги й знімаю капелюха. Вона заходжується щось говорити, я кажу, що не чую, та вона все говорить. А заразом показує рукою кудись у небо, і я киваю головою. Вона раз по раз показує рукою в небо, ніби й мене там щось може розрадити, і я киваю головою. Вона зупиняє ще одну пані, що минає нас, вони перемовляються словом і на прощання подають мені руки. Сама приязнь.

А я через свою дурну голову не попросив їх узяти з собою мою поштівку!

Я картаю себе за нездогадливість і вибираю собі покару — цебто спинаюся на гірське пустище найкрутішим схилом. А це тепер дуже непросто, оскільки мої черевики розлізлися ще більше. Їм уже, мабуть, років вісім, вони в мене ще із Сербії.

Я опинився на другому боці пустища і тюпав доти, доки побачив дзвіницю. Певна річ, я був на забороненій території, але зайшов досить далеко, ще зовсім трохи — і можна було б звірити свого годинника з дзиґарями на вежі. Втім, я добувся аж сюди для того, щоб глянути, чи є тут поштова скринька.

Праворуч від мене простягалася безлюдна вулиця. Я став нею спускатися, але від страху, що мене охоплював, ішов навшпиньки. В самому кінці я помітив крамницю залізних виробів Ґрефстада, на стіні якої висіла поштова скринька.

Може, наважитися? Туди всього-на-всього кілька кроків. Я нишком роззираюся навсібіч, та ніде не бачу ні душі. Наступної миті я мов зриваюся з цепу й перебігаю вулицю, вкидаю поштівку в скриньку і так само шпарко біжу назад. А тоді переходжу на крок.

Я ще пройшов пагорбом зовсім небагато, як хтось штовхнув мене в спину. Поліціант. За останні тижні у мене так розгулялися нерви, що мною аж затрясло.

— Я хочу вам сказати, що годинник на дзвіниці відстає на двадцять хвилин, — промовляю я. — У вас є годинник?

Він виймає свій годинник, і ми звіряємо час.

— Але це вам нічим не зарадить, — каже він. — Вам заборонено ходити тутешніми вулицями. Як ви до такого додумалися?

Я пояснюю, що це через поштівку, в якій лише кілька слів. Гляньте сюди, ви тільки гляньте на мої шкарбани.

— Ми говоримо про різні речі, — каже він.

— О так, звичайно, — згоджуюсь я. — І вибачте мені, будь ласка. До речі, це, бува, не ви привезли мене тоді в лікарню?