Розділ «На зарослих стежках»

— Справді?

— Атож. Та ви все-таки не ображайтеся, — правила вона далі, — дуже вас прошу! Я не маю звички підглядати й винюхувати...

— Ну, що ви, дитинко.

— Я так не роблю. Але я помітила, що ви церували вовняну шкарпетку простою ниткою.

— Ну... я в цьому невіглас.

— Але ви, мабуть, не маєте... мама подумала, що, може, у вас немає вовняних ниток.

— Є, але вони мені вилетіли з голови. Я дістану їх скільки завгодно.

— Де? Ви тепер їх не купите.

Я піддаюся чарам юної істоти, вона мене заганяє в кут, і мені доводиться казати:

— Подякуйте від мене вашій матері. Але це надто люб’язно з її боку. В наші часи така вовна — просто розкіш.

Так ми собі гомонимо, і в нас усе виходить. Хоч їй буває незручно, бо доводиться нахилятися впритул до мого вуха. Дівчина каже, яка вона рада, що побачила мене сьогодні, оскільки завтра вони їдуть. Я дякую їй за те, що вона при — йшла, і дуже шкодую, що вона їде.

— Справді? — питає вона. — Я й про це розкажу батькам!

Коли вона пішла, я знов поринув у свої роздуми. Благословенна зустріч! Після неї добре чути тишу. Ондечки на столі лежить книжка Топсе, історія якої досі нез’ясована, але я більше не переймаюся тим, щоб знати, кому вона колись належала. Немає нічого важливішого за подих живого життя.

2 вересня. У мою кімнату заходить поліціант і каже без усяких передмов:

— Вас переселяють.

— Он як. І куди ж?

— До Ланнвіка.

Присутня при цьому старша медсестра підтверджує його слова про Ланнвік.

Я перепитую:

— А куди саме в Ланнвік?