Розділ IX  Корабель Пітьми

Корабель Пітьми

Їх повільно тягли вперед. Коли очі звикли до темряви, Гарун зміг розгледіти силуети викрадачів, які волочили Павутину за якісь невидимі, але дуже міцні мотузки. Тягли їх уперед, але куди? Цього Гарун ніяк не міг собі уявити. У думках він бачив лишень чорну діру, що розверзлася над ним як величезна паща, і поступово втягувала його.

 — Оце так халепа, посічуть нас на капусту, — сумно зауважив Якщоб. Алеж-Одуд також був невеселий.

 — Тягнуть нас до Хаттам-Шуда, гарно запакованих, перев’язаних стрічкою, наче подарунок! — скаржився Одуд, навіть не роззявляючи дзьоба. — А тоді бум-дзень-дзень, бум-дзень-дзень — і по всьому. Сидить він у серці темряви, на дні чорної діри і, як кажуть, пожирає світло, їсть сире світло голими руками, й жоден промінчик не втече. Також пожирає слова. І може він бути в двох місцях одночасно. Нам не вибратися звідси. Біда та й годі. Що ж то буде з нами. Ох-ох-ох!

 — З вас гарна пара друзяк, це точно, — промовив Гарун настільки безтурботно, наскільки міг. Алежу — Одуду ще й додав:

 — Ти ж бо машина! А ковтаєш усі страшилки, які тільки почуєш, навіть ті, що знаходиш у головах інших людей. Наприклад, про чорну діру я саме думав, а ти вже підхопив і навіть устиг злякатися. Далебі, Одуде, візьми себе в руки.

 — Як же взяти себе в руки чи у щось, — скаржився Алеж-Одуд, не роззявляючи дзьоба, — коли руки чупвалів беруть мене й тягнуть, куди їм треба?

 — Поглянь униз, — втрутився Якщоб, — поглянь на Океан.

Товстий шар отрути темного кольору виднівся всюди, стираючи кольори Оповідних Потоків так, що Гарун уже їх і не розрізняв. З води, температура якої наближалася до точки замерзання, здіймалося щось холодне й липке. «Холодне, як смерть», — подумав Гарун.

Якщоба охопив відчай.

 — Ми самі, тільки ми винні, — заплакав він. — Ми — Охоронці Океану, а ми його не охороняли. Погляньте на Океан! Найдавніші оповіді, лишень погляньте, які вони тепер. Ми дозволили їм загинути, ми покинули їх ще задовго до отруєння. Ми втратили зв’язок з нашими початками, нашим корінням, нашим Першоджерелом. Ніхто інший, але ми казали, нема на них попиту, перевиробництво. А тепер погляньте, ні, ви лишень погляньте! Безбарвне, безжиттєве, зіпсуте. Все пропало!

«Як злякався б Малі, — подумав Гарун, — мабуть, Малі найбільше». Але за Плавучим Городником і слід запав. «Мабуть, зв’язали, так само як нас, у ще одну Павутину Ночі, — здогадувався Гарун. — Багато чого б я зараз віддав, лиш би побачити його вайлувате тіло, що біжить біля нас, і почути той м’який квітковий голос і неквапливі слова».

Павутина Ночі раптом зупинилася — і хвиля отруєної води вдарила в бік Алежа-Одуда, а тоді — навіть вище. Якщоб і Гарун інстинктивно підсмикнули ноги від отруєної рідини, а одна з гарно розшитих пантофель. Джина Води упала (якщо бути точним, то з лівої ноги) в Океан і тут же з шипінням і бульканням розчинилася аж до кінчика свого задертого носка. Гаруна вразило це до глибини душі.

 — Отрута настільки концентрована, що діє як сильна кислота, — зауважив він. — Одуде, ти, видно, зроблений з чогось дуже міцного. А ти Якщобе, тішся, що впала твоя пантофля, а не ти.

 — Не тішся завчасно, — похмуро сказав Алеж-Одуд, не роззявляючи дзьоба. — Хто знає, що нас чекає попереду?

 — Красненько дякую, — відповів Гарун. — Ще одне доречне зауваження з твого боку.

Проте він дуже непокоївся за Малі. Плавучий Городник наразі ходив по поверхні цієї концентрованої отрути. Авжеж, він був ще той Городник, однак чи міг він витримати дію кислоти? Перед очима Гаруна постала страшна картина: Малі повільно йде на дно Океану, де з шипінням і бульканням… Але ж ні. Гарун потрусив головою. Тепер не час думати про таке.

Павутину Ночі зняли, і в слабеньких сутінках Гарун побачив, що вони опинилися на великій галявині в бур’янистих джунглях водоростей. На невеликій відстані виднілося щось схоже на стіну ночі. «Це, мабуть, початок Вічної Темряви, — подумав Гарун.

 — Видно, ми на самому її краї».