Розділ IX  Корабель Пітьми

 — Та він з милю завдовжки! — вигукнув Гарун. — А якщо він з милю завдовжки, то, мабуть, з півмилі завширшки.

 — Надвеликий, суперколосальний, гігантський, — похмуро погодився Якщоб.

На палубі в шаховому порядку розташувалася велика кількість величезних казанів-цистерн, кожен з яких обслуговувала окрема бригада робітників. Трубогони вели до кожного й від кожного з них, а збоку були драбини. Також біля кожного казана-цистерни стояв механічний кран з відрами, що звисали із зловісно гострих гаків. «То, мабуть, казани з отрутою», — подумав Гарун, і він мав рацію. Казани по вінця були заповнені чорною отрутою — найбільш сильнодіючою, нерозчиненою, чистою отрутою, яка знищувала Океан Оповідок. «Плавучий завод, — подумав Гарун здригнувшись, — і він виробляє продукцію, яка значно небезпечніша, ніж та, яку виробляють вдома заводи смутку».

Найбільшою спорудою на палубі Корабля Пітьми був ще один кран. Він нависав над палубою, ніби височезна будівля, і Гарун побачив, що з величезної стріли до води тяглися товстезні ланцюги. Хай би що висіло на кінці ланцюгів під поверхнею Океану, воно мусить мати дивовижно великі розміри й вагу, але здогадатися, що воно таке, Гарун не міг, хоч як старався.

У самому Кораблі Пітьми й усьому, що було на ньому, Гаруна вразила така якість як тінистість. Незважаючи на страхітливі розміри самого корабля, величезну кількість казанів і гігантський кран, Гаруна не полишало відчуття, що все це якесь непостійне, що все воно не надто тривке, ніби якийсь великий чарівник зумів зладнати всю цю штуковину із самих тіней, надавши їм небаченої Гаруном твердости. «Якась фантастика, — сказав він сам до себе.

 — Судно зроблене із тіней? Корабель-тінь? Дурниця якась». Але ця думка ніяк не покидала його. Лишень поглянь на обриси всього, що ти бачиш, казав його внутрішній голос. Обриси казанів з отрутою, обриси крана, самого корабля. Вони геть нечіткі. Саме такими бувають тіні — навіть коли вони гострі, то не настільки гострі, наскільки гострими є обриси реальних, себто справжніх предметів.

Стосовно чупвалів, а всі вони тут належали до Союзу Застібнутих на Блискавку Губ і були найвідданішими слугами Культмайстра, Гаруна найбільше здивувала їхня ординарність і монотонність дорученої їм роботи. Сотні чупвалів у плащах з каптурами зі знаком Застібнутих на Блискавку Губ обслуговували котли й крани на палубі, виконували низку бездумних рутинних завдань: перевіряли показання приладів, підкручували гайки, вмикали й вимикали змішувальні механізми, драїли палубу. Все це було дуже нудним, але Гарун не переставав нагадувати собі, що всі ці метушливі, одягнені в плащі нікчемні, кістляві, сопливі офісні типи займалися нічим іншим, як отруєнням Океану Оповідних Потоків.

 — Як дивно, — сказав Гарун Якщобу, — найжахливіші речі можуть мати звичайний вигляд і до того ж бути нудними.

 — Він називає це звичайним, — зітхнув Якщоб. — Хлопець з розуму скрутився. Несосвітенний.

Викрадачі підштовхнули їх до великого люка, за яким були високі двостулкові двері зі знаком Хаттам-Шуда, себто Застібнутих на Блискавку Губ. Робили вони все мовчки, хіба що інколи зловісно шипіли; і коли до двостулкових дверей залишалося кілька кроків, їх зупинили й повели під руки. Двостулкові двері відчинилися. «Ось і він», — сказав про себе Гарун.

З дверей вийшов худий, кістлявий, жалюгідний, пронозливий, сопливий офісний тип, такий же, як і всі інші. Проте не зовсім такий: як тільки він з’явився, всі чупвали заходилися енергійно кланятися й човгати ногами, тому що ця невиразна істота була не хто інший, як горезвісний страхітливий Культмайстер Без — абан Хаттам-Шуд, чудовисько власною персоною!

«Це він? Це він?» — подумав Гарун з деяким розчаруванням. — Цей невиразний чолов’яга? Ніколи б не подумав».

І тут сталася ще одна несподіванка: Культмайстер заговорив. Хаттам-Шуд не шипів, як його посіпаки, і не каркав, як Воїн Мудра, але говорив чітко, проте нудним і монотонним голосом — голосом, якого б ніхто не запам’ятав, якби він не належав такому могутньому і страхітливому персонажеві.

 — Шпигуни, — монотонно промовив Хаттам-Шуд.

 — Утомився я від цієї мелодрами. Джин Води з Ґуп-Сіті, а тут щось незвичайне: парубок, якщо я не помиляюся, звідти, знизу.

 — Ось яке ваше хвалене Мовчання, — почав Якщоб з немалою мужністю. — Авжеж, споконвіку так ведеться, не важко й здогадатися: Верховна Персона завжди займається саме тим, що забороняє робити іншим. Його послідовники зашивають собі рота, а він собі тріщить, як та баба горохова.

Хаттам-Шуд удав, що не чує цих слів. Гарун пильно дивився на нього, особливу увагу звертаючи на обриси тіла Культмайстра, й нарешті переконався: вони мали таку ж нечіткість, таку ж розмитість, як і Корабель Пітьми, а саме тінистість.

«Нема сумніву, — вирішив він, — що це Тінь Культмайстра, яку він зумів відокремити від себе. Сам же Культмайстер залишився в Цитаделі Чуп, а сюди відрядив Тінь». Саме туди мали тепер прямувати ґупізирійські сили з Гаруновим татом Рашидом.

Якщо його здогадки були правильними й це була тінь, що стала людиною, а не людина, що стала тінню, тоді чаклунство Хаттам-Шуда справді надзвичайно могутнє, бо постать Культмайстра була тривимірною, а очі в голові явно рухалися. «Такої тіні я ще не бачив у своєму житті», — мусив визнати Гарун, однак його переконаність у тому, що це Тінь Культ-майстра, яка перенеслася до Старої Зони у Смузі Темряви, лишень зростала.

Чупвали, що вийняли мозок-скриньку з голови Алежа-Одуда, зробили крок уперед і з ввічливим поклоном передали її Хаттам-Шудові. Культмайстер легенько потрусив металічною скринькою в повітрі, примовляючи: