Розділ VII  До Смуги Сутінків

Дивлячись у далечінь, де темрява збиралася, наче грозова хмара, Гарун відчував, як слабне його відвага.

«Ну що може вчинити наша абсурдна армада, — думав він у відчаї, — у світі, де нема світла й неможливо побачити ворога?» Що ближче вони підходили до країни Чуп, то безрадіснішою ставала перспектива битви з чупвальським військом. Це — самогубство, був переконаний Гарун; гупізирян обов’язково розіб’ють, Бачет загине, Океан ще більше отруять, а всі оповіді добіжать свого кінця. Небо було похмуре, криваво-червоне, що дуже відповідало його настрою.

 — Але ж, але ж, але ж не бери цього собі так близько до серця, — заспокоював його Алеж-Одуд.

 — Це — Сердечна Тінь. Так себе почуває кожен, хто вперше бачить Смугу Сутінків і Темряву за нею. Мені не знайоме це відчуття, бо я не маю серця — до речі, ще одна перевага машини. Але ж, але ж, але ж не переймайся. Ти акліматизуєшся. Все минеться.

 — Постарайся побачити світлу сторону свого становища, — сказав Рашид Халіфа, — приміром, те, що Ламінат справді гріє. Мені зовсім не холодно.

Ґупі й Баґа дедалі частіше кашляли й відпльовувалися. Вже було видно узбережжя країни Чуп; доволі таки сумне видовище. Оповідні Потоки Океану, як Гарун помітив, були надзвичайно забруднені. Від отрути всі барви Оповідних Потоків геть вицвіли, зробилися однотонно сірими; а в кольорах якраз і втілювалися найкращі властивості оповідей: жвавість, легкість і радість. Тож втрата кольорів була жахливою втратою. А окрім усього, Океан ще й залишився в тих місцях без тепла. З води вже більше не йшла ніжна, тепла пара, що могла сповнити людину найфантастичнішими мріями. Вода тут була холодною і липкою.

Отрута охолодила Океан. Ґупі й Баґа запанікували:

 — Ми пропали (ка-хи, ка-хи), нам кінець!

 — Океан (ка-хи, ка-хи) в крижинках весь!

А тоді настав час ступити на берег країни Чуп. Хоч би хоч одна пташка заспівала на тамтешньому березі. Вітер також не дув. Усе німувало. Не було чути кроків, що ступали по гальці, ніби окутаній якоюсь невідомою звуковбирною тканиною. Повітря було затхле й смердюче. Зарослі глоду оточували схожі на привиди дерева з білими стовбурами. Численні тіні здавалися живими. Однак на ґупізирян, що зійшли на берег, ніхто не нападав — сутичок не було. Жодних лучників у кущах. Довкруж холод і порожнеча. Тиша й темрява, здавалося, вичікували свого часу.

 — Що далі заманять нас у пітьму, то більше матимуть переваг, — сказав Рашид. — Вони добре знають, що ми прийдемо, адже в них у полоні Бачет.

«Раніше здавалося, що Любов може здолати все на світі, — думав Гарун. — Тепер виходить, що вона намагається зробити з нас спочатку дурних мавп, а потім стерти на порох».

Було захоплено береговий плацдарм і розбито намети для ґупізирянського табору. Генерал Фоліант і принц Боло послали Лепетуху за Рашидом Халіфою. Гарун зрадів появі Сторінки й пішов разом з татом.

 — Казкарю! — вигукнув Боло своїм задиркуватим голосом. — Настав час провести нас до чупвальських наметів. На кону велика справа! З порятунком Бачет зволікати не можна!

Тож Гарун і Лепетуха разом з генералом, принцом і Шахом-Казна-Що пробралися через зарослі глоду, щоб розвідати обстановку; і тут Рашид зупинився й мовчки показав на щось пальцем.

Там виднілася невелика галявина, на якій стояв чоловік, що скидався на тінь, а в руці тримав меч з лезом темним, як ніч. Чоловік був один, але весь час крутився, підстрибував, копав ногами й махав мечем, наче бився з невидимим ворогом. Коли вони підійшли ближче, Гарун здогадався: чоловік, фактично, б’ється зі своєю тінню, яка протистоїть йому з таким же завзяттям, умінням і люттю.

 — Погляньте, — прошепотів Гарун, — рухи тіні не збігаються з рухами чоловіка.

Рашид поглядом наказав Гарунові мовчати, хоча Гарун мав слушність: тінь мала свою власну волю. Вона пригиналася й присідала, вона розтягувалася до розмірів тіней, що лягають від вранішнього сонця, і стискалася до полудневої тіні. Її меч то довшав, то коротшав, а тіло постійно звивалося й змінювалося. Як можна сподіватися на перемогу над таким ворогом, гірко розмірковував Гарун.

Ноги тіні з’єднувалися з ногами Воїна, а решта тіла була цілком незалежною. Здавалося, що (порівняно зі звичайними світом) тінь у світі темряви мала нечувану силу. Страхітливе видовище.

Воїн також був гідний подиву. Його довге пряме волосся, зав’язане у хвіст, звисало аж до пояса. Його обличчя було зеленого кольору, губи — яскраво-червоного, брови й очі обведені чорним, а на щоках — білі смуги. Масивний бойовий одяг складався зі шкіряних наголінників, товстих наплічників і щитків на стегнах, що робили його навіть кремезнішим, ніж він був насправді. Воїнів атлетизм і вправність у фехтуванні перевершували все, що колись бачив Гарун. Хай би що тінь вигадувала, воїн їй ні в чому не поступався. І Гарун порівняв подумки їхній бій з красивим і вишуканим танцем, який виконувався у цілковитій тиші, коли музика звучить лишень у головах танцюристів.