Розділ VII

— Укріпрайон — це добре, — каже він серйозно. — Отож, у крайньому випадку буде де відсидітись. Стривай, я звільнюся, ми ще справжню військову гру влаштуємо, однаково хлопців треба буде тренувати…

Ну, побалакали ми про муштру, про маневри; а я дивлюсь, який він лагідний і привітний, а сам думаю: попросити його ще раз, чи що? Добром. Відпусти мене, мовляв, додому, га? Ні, не відпустить. Він мене доти не відпустить, поки остаточно не переконається, що я безпечний. А як його переконати, що я вже безпечний, коли я й сам не знаю цього?..

Розійшлися ми. Він побажав мені на добраніч, і пішов я до себе. Спати я, звісно, не став. Так, приліг трішки, подрімав упівока. А о третій годині вже піднявся, почав готуватися. Готувався я так, як у жоден пошук ніколи ще не готувався. Життя моє мало визначитися цього ранку, хлопці та дівчатка. О четвертій годині я вже був у саду й сидів у засідці. Час, як завжди в таких випадках, ледве повз. Та я був цілком спокійний. Ніякого мандражу, нічого. Я просто знав, що мушу виграти цю гру і що інакше бути просто не може. А час… Що ж, повільно там чи швидко, а він кінець кінцем завжди минає.

Рівно о п’ятій, щойно випала роса, залунало в мене над самим вухом знайоме хрипке нявкання, вдарило по кущах гарячим вітром, запалав над галявиною перший вогонь, і от — він уже стоїть. Поруч.

Так близько я ще його ніколи не бачив. Величезний, теплий, живий, і боки в нього, виявляється, ніби навіть шерстю вкриті і помітно ворушаться, пульсують, дихають… Кат його знає, що за машина. Не буває таких машин.

Я змінив позицію, щоби бути якнайближче до доріжки. Дивлюся — ідуть. Спереду мій Блакитний Дракон, шнурок у нього теліпається як належить, у руці — стек, це вони добре додумались: бо ж у них якщо шнурок заслужив, то обов’язково і стек, я й сам про це забув. У порядку мій Дракон. Корній крокує за ним слідом, і обидва вони мовчать — мабуть, усе вже сказано, лишається тільки руки потиснути або, як у них тут заведено, обнятися і благословити на дорогу.

Я зачекав, поки вони підійшли до «привида» впритул, чвакнув, розкриваючись, люк, — і тут я вийшов з кущів і наставив на них свою машинку.

— Стояти ані руш!

Вони разом повернулися до мене і завмерли. Я стояв на півзігнутих, припіднявши дуло автомата, — це на той випадок, якщо хто-небудь з них раптом стрибне на мене через усі десять метрів, які нас розмежовують, і тоді я зустріну його в повітрі.

— Я хочу додому, Корнію, — сказав я. — І ви мене зараз туди заберете. Без усяких там розмов та всіляких зволікань…

У світанкових сутінках обличчя їхні були дуже спокійні, і нічого не було на них, крім уваги та очікування, що я їм ще скажу. І краєм свідомості я відзначив, що Корній залишився Корнієм, а Блакитний Дракон не скинув маску, залишився Блакитним Драконом, і обидва вони були небезпечні. Ох, які небезпечні!

— Або ми туди вирушимо разом, — сказав я, — або туди не вирушить ніхто. Я вас тут обох покладу і сам ляжу.

Сказав і замовк. Чекаю. Не маю більше що сказати. Вони теж мовчать. Потім Блакитний Дракон трохи повертає голову до Корнія й каже:

— Цей хлопчисько… а-а… зовсім забувся. Може, мені прихопити його з собою? Але ж мені потрібен… а-а… денщик…

— Він не годиться в денщики, — сказав Корній, і на обличчі його ні з того ні з сього раптом з’явився той самий вираз передсмертної туги: як у шпиталі.

Я навіть розгубився.

— Мені треба додому! — сказав я. Наче пробачення просив.

Але це вже був колишній Корній.

— Кіт, — сказав він. — Ех ти, котяро… грозо мишей!