Розділ VII

— Ні, — кажу. — Не вип’ю. І сам не вип’ю, і цьому не раджу… панові старшому бронемайстрові.

І така мене зла радість розібрала, що я мало не розреготався. Вони обидва на мене вилупились. А я підійшов до цього смаленого пана, забрав у нього келих і кажу — м’яко так, по-батьківськи напучую:

— Блакитні Дракони, — кажу, — вина не п’ють. Вони взагалі спиртного не вживають. У них, пане старший бронемайстре, зарік: жодної краплі спиртного, поки хоч один смугастий пацюк засмерджує своїм диханням атмосферу Всесвіту. Це раз. А тепер шнурочок… — Берусь я за цей знак бойової доблесті, відстібаю його від ґудзика куртки й акуратненько пускаю його вздовж рукава. — Шнурок доблесті тільки за статутом вам належить пристібати до третього ґудзика зверху. Жоден справжній Дракон його не пристібає. На гауптвахтах сидять, але не пристібають. Це, значить, два.

Ах, яку я насолоду відчував. Як мені було легко і прекрасно! Оглянув я їх ще раз, як вони мене слухають, немов я сам пророк Гаїура, що вістить з ями Божу істину, та й пішов собі до виходу. На порозі я спинився і насамкінець додав:

— А під час розмови з молодшим за званням, пане старший бронемайстре, не примушуйте постійно величати себе повним титулом.

Помилки тут великої, звісно, нема, тільки поважати вас не будуть. Це не фронтовик, скажуть, це тиловий пацюк у формі фронтовика. І обсмалене обличчя вам не допоможе. Хіба мало де люди обгорають…

І пішов. Сів біля віконця, рученьки на колінах склав — добре мені так, спокійно, наче я велику справу зробив. Сиджу, перебираю у голові, як усе це було. Як Корній спочатку лиш очима лупав, а потім підібрався увесь, кожне моє слово ловив, витягши шию, а в цього фальшивого бронемайстра навіть пащека роззявилась від уваги… Та, звісно, я не довго так себе тішив, бо дуже скоро мені сяйнула думка, що насправді вийшла якась дурня, вийшло, що вони засилають до нас шпигуна, а я їм у цьому допомагаю. Консультую, значить. Як останній куплений покидьок. Зрадів, дурило! Викрив! Узяли б його там, поставили б до стінки, і справі кінець… Якій справі? Отут усе й починається. Адже Корній теж у нас сидів, і, мабуть, не один рік. Залишився цілим. А міг би й не залишитися. Що ж, добре це було б, га? Корній же. Я вже не кажу про те, що гнили би мої кістки зараз у джунглях… Ні-і, це все не так уже й просто. Та я чого ж завівся? Мене цей Дракон завів. Мені ж на нього дивитися бридко було. Раніше, будьте певні, від такого не нудило, раніше впав би я перед ним на коліна, перед хоробрим братом, чоботи б йому чистив з гордістю, а потім похвалявся б… Знаєш, кому я чоботи чистив? Старшому бронемайстрові! Зі шнуром!.. Ні-ні, обмізкувати треба, обмізкувати…

Сидів я аж до самих сутінків і все мізкував, а потім прийшов Корній, руку мені на плече поклав, достоту як тому… Данґові.

— Ну, — каже, — друзяко, дякую тобі. Я так і відчував, що ти що-небудь помітиш. Розумієш, ми його у великому поспіху готували… Одного чоловіка треба врятувати. Великого вашого науковця. Є підозра, що він переховується на західному березі озера Заґґута, а там зараз окопалася бронечастина, й нікому туди проходу нема. Тільки своїх приймають. Тож вважай, що ти сьогодні двох людей врятував. Двох хороших людей. Одного вашого й одного нашого.

Гаразд. Багато він мені ще всякого наговорив. Достоту медом по серцю. Я вже й не знав, куди очі подіти, бо коли я їх, значить, консультував, у мене, справді, і в думках не було кого-небудь рятувати. Просто від зловтіхи в мене все це вийшло.

— Коли ж він відбуває? — питаю. Просто так запитав — потік Корнієвого красномовства трішки пригальмувати.

— Вранці, — відповідає. — О п’ятій ранку.

І тут до мене дійшло. Еге, думаю. От і дочекався.

— Звідси? — питаю. Вже не просто так.

— Так, — відповідає він. — З цієї галявини.

Так.

— Угу, — кажу. — Треба було би його провести, подивитися наостанок. Може, ще що помічу…

Корній засміявся, знову поплескав мене по плечу.

— Як хочеш, — каже. — Але краще б тобі поспати. Ти щось останнім часом зовсім від режиму відбився. Ходімо вечеряти, і лягай-но ти спати.

Ну, пішли ми вечеряти. За вечерею Корній був веселий, давненько я його таким не бачив. Розповідав різні смішні історії з тих часів, коли працював він у нас у столиці кур’єром в одному банку, як його гангстери вербували і що з цього вийшло. Запитав він у мене, де Драмба, чому його не видно останніми днями. Я йому чесно сказав, що Драмба в мене будує укріпрайон біля ставів.