Розділ III

— Ходім, — каже. — Я тобі щось покажу. А потім, може, і на Місяць змотаємося.

Знову цей Місяць! Я, напевно, вже скоро полисію від цього Місяця.

— Слухаюсь, — кажу. І про всяк випадок запитую: — Накажете переодягтися?

— А тобі в цьому не гаряче? — запитує він.

Я лише всміхнувся. Не зумів стриматися. Оце так запитаннячко!

— Ну, вибач, — каже він, ніби мої думки підслухав. — Ходім.

І повів він мене, куди раніше ніколи не водив. Ні-і, хлопці та дівчатка, я з цим домом ніколи не розберуся. Я навіть і не знав, що в цьому домі таке є. У вітальні він ткнувся в стіну поруч із книжковою нішею — і відчинилися дверцята, а за дверцятами виявилися сходи вниз, у підвал. Виявляється, будинок цей має ще цілий поверх, під землею, такий самий розкішний та освітлений начебто денним світло, але це не для помешкання. У нього там щось на зразок музею. Величезна кімната, і чого там тільки нема!

— Розумієш, Гаґу, — каже він мені з якимось дивним виразом — із сумом, чи що? — Я ж раніше працював космозоологом, досліджував життя на інших планетах. Ех, які то були чудові часи! Скільки світів я побачив, і в кожному новому світі безліч дивовижних таємниць — усієї людської історії не вистачить, напевно, щоб ці таємниці розгадати до кінця… От подивись-но! — Він схопив мене за рукав і поволік у кут, де на чорній лакованій підставці був розчепірений якийсь дивний скелет завбільшки із собаку. — Бачиш, він має два хребти. Звір із Ністагми. Коли ми взяли перший екземпляр, то подумали спершу, що це якесь каліцтво. Потім другий такий же, третій… Виявилося, що на Ністагмі мешкає ціла нова галузка тваринного світу — двохордові. їх нема більше ніде… та й на Ністагмі тільки один вид. Звідки він узявся? Чому? Відтоді збігло п’ятдесят років — ніхто на ці питання так і не відповів… Або оце…

І пішов, і пішов. Тягав мене від скелета до скелета, руками розмахував, голос підвищував — я таким його ще не бачив. Напевно, він таки добряче полюбляв усю цю свою космозоологію. Або в нього були з нею пов’язані якісь особливі спогади.

Не знаю. З того, що він мені розповідав, я, звісно, мало що зрозумів і мало що запам’ятав, та й, взагалі, особливо не напружувався. Яке мені до всього цього діло? Втішно було тільки на нього дивитись, а вже ці звірюки!.. В нього їх, напевно, штук сто. Або скелети, або повністю, ніби вплавлені в такі величезні прозорі брили (як я розумію — для особливої збереженості), або просто опудала, як у мисливському будиночку його високості, а то — самі тільки голови або шкури.

От у другому залі в нього — ми як туди зайшли, я навіть позадкував — уся стіна справа завішена однією шкурою. Зміїне молоко!

Завдовжки метрів двадцять, завширшки метрів три, а то й усі чотири, аж на стелю краєм залізає. І вся ця шкура вкрита чи то пластинами, чи то лускою, і кожна лусочка — як добряче блюдо, і кожна сяє чистісіньким смарагдовим світлом з червоними вогниками, так що вся зала від цієї шкури здається ніби зеленкуватою. Я отетерів, очей не можу відірвати від цього сяйва. Це ж треба, що на світі буває! А голівка маленька, як мій кулак, і очей не видно, а до рота пальця не встромиш — як це воно харчувало таку тушу, незрозуміло…

Потім дивлюсь — у кінці залу ніби ще одні двері. До темного приміщення. Підійшли ближче — так, хлопці та дівчатка, це, виявляється, не двері. Це, виявляється, пащека роззявлена. Їй-Богу, двері.

І навіть не до кімнати двері, а, скажімо, до гаража. Або, може, до ангара. Називається ця звірюка — тахорг, і добувають її на планеті Пандора. А Корній повз неї неуважно так пройшов, так наче то черепаха якась або, приміром, жаба. А голова ж — як два вагони добрячі, в пащеці усю нашу школу розмістити можна. Це ж який тоді має бути тулуб при такій-от голові! І як його було добувати! З ракетомета, мабуть…

Ну, що там ще було? Ну, всілякі там птахи, комахи величезні… Нога мені запам’яталася. Стоїть посеред залу нога. Теж залита в цей прозорий матеріал. Ну, страшна нога, звичайно. Вища за мене зростом, вузлувата, як старе дерево, кігті — вісім штук, такі в дракона Гугу зображають, кожний кіготь як шабля… Гаразд. Прикметно що? Виявляється, крім такої-от ноги або, скажімо, хвоста, в жодному музеї нічого від цього звіра нема. Водиться він на планеті Яйла, і скільки вже там років за ним не полюють, а повністю його здобути так і не змогли. Кулі його не беруть, гази його не беруть, із будь-якої пастки він вибирається, мертвими їх узагалі ніколи не бачили, а добувають ось так — частинами. В них, виявляється, пошкоджені частини просто відвалюються, якийсь час ще нібито живуть — шкребуться там чи смикаються, — ну, потім, звісно, завмирають… Ну, нога. Я перед цією ногою стояв з роззявленою пащекою, мов той тахорг. Великий все-таки Творець…

Ну, ходимо ми ось так, ходимо, Корній розповідає, гарячкує, а мені вже все це трохи набридло, і почав я знову думати про своє. Спочатку про цей напис у коридорі, як мені з ним бути і які я з нього висновки маю зробити, а потім мене знову чомусь звернуло на Корнія. Чому це, думаю, він сам живе? Багатий же чоловік, заможний. Де в нього дружина, де діти? Взагалі-то, якась жінка у нього є.

Вперше я її ще у шпиталі бачив, вони там через увесь зал переморгувались. А потім вона й сюди до нього приходила. Тобто як вона приходила, я не бачив, але от як він її проводжав, до самої нуль-кабіни довів, — все це на моїх очах відбувалося. Тільки він з нею справжнього щастя не має. Він їй: «Я чекаю тебе щодня, щогодини, завжди». А вона йому: «Ненавиджу, мовляв, щодня, щогодини…» — чи щось на зразок цього. Бачили? А чого тоді приходила, питається? Тільки засмутила людину до краю. Вона в цю кабіну — фр-р-р! — і як не було, а він стоїть, бідолаха, і на обличчі у нього знову ця туга з болем навпіл, як тоді у шпиталі, і я нарешті пригадав, у кого такі обличчя бачив: у смертельно поранених, коли вони кров’ю стікають… Ні, у нього в особистому житті невдача, я вже до чого стороння людина — простим оком бачу… Може, він тому і працює вдень і вночі, аби відволіктися. І бзік цей зоологічний у нього через це… Випустить він мене коли-небудь із цього підвалу, чи так і будемо тут все життя ходити? Ні, не відпускає. Знову щось пояснювати почав. Хоч половину ми вже оглянули? Мабуть, оглянули…

Ну й ну, жила собі вся ця звірина, поживала за тисячі світлових років від цього місця. Горя не знала, хоч мала, звісно, свої турботи і клопоти. Прийшли, запхали в мішок і — до цього музею. З науковою метою. І ми ось теж — живемо, боремось, історію творимо, ворогів ненавидимо, себе не жаліємо, а вони дивляться на нас і вже готують мішок. З науковою метою. Або ще з якою-небудь. Яка нам, зрештою, різниця? І може, стояти нам усім у таких-от підвалах, а вони будуть біля нас руками розмахувати і сперечатися: чому ми такі, і звідки взялися, і навіщо. І до того мені раптом рідними зробилися всі ці звірюки… Ну, не рідними, звичайно, а як би це сказати… От, кажуть, під час повеней чи там, скажімо, коли пожежа в джунглях, хижаки з травоїдними рятуються пліч-о-пліч і стають аж ніби друзями, навіть допомагають одне одному, я чув. От і в мене з’явилося таке саме відчуття. І, як на гріх, саме цієї миті я побачив скелет.

Стоїть у кутку скромно, без якогось там особливого підсвічування, невелика росточком — нижча за мене. Людина. Череп, руки, ноги. Що я, скелетів людських не бачив? Ну, може, грудна клітка ширша, ручки такі маленькі, між пальчиками ніби перетинки, і ніжки кривуваті. Однаково — людина.

Мабуть, щось із моїм обличчям тут зробилося, бо Корній раптом спинився, подивився пильно на мене, потім на скелет, потім знов на мене.